Волок, знову вертаючи до води, поволі збігав униз до мілини на краю невеликої водойми. Вона була ніби вирита у березі ріки, проте не руками, а водою, що напливала зі Сарн-Ґебіру і розбивалась об невисокий скелястий хвилеріз, що стримів із потоку. За нею берег перетворювався на сіру кручу, і для піших подорожніх далі ходу там не було.
Коротка пообідня пора вже минула, і насувалися понурі захмарені сутінки. Побратими сиділи біля води, дослухаючись до збуреного бігу та ревіння Порогів, прихованих в імлі: всі були втомлені та сонні, а серця їхні — такі самі понурі, як і закінчення цього дня.
— Ну, ось ми тут, і на цьому місці ми змушені будемо провести ще одну ніч, — сказав Боромир. — Нам треба виспатись, і, навіть якщо Араґорн намислив пройти Браму Арґонату вночі, ми всі для цього надто стомлені — певна річ, за винятком нашого поважного ґнома.
Ґімлі не відповів: він засинав навсидячки.
— Відпочиньмо зараз стільки, скільки зможемо, — мовив Араґорн. — Завтра нам знову доведеться подорожувати за дня. Якщо погода раптом не зміниться і не обдурить нас, матимемо добру нагоду прослизнути повз східний берег так, аби нас ніхто не помітив. Але цієї ночі мусимо почергово парами стояти на варті, змінюючи одні одних кожні три години.
Тієї ночі не трапилося нічого жахливішого за коротку мжичку, що почала моросити за годину до світанку. Щойно зовсім просвітліло, Загін рушив у дорогу. Туман уже тоншав. Вони трималися якомога ближче до західного боку і бачили примарні обриси низьких скель, які дедалі вищали, й темні стіни, підніжжя яких увіходили в бистру ріку. У розпал ранку хмари знизилися майже до землі й дощ полив наче з відра. Мандрівники натягли на човни шкіряні намети, щоби їх не затопило, і продовжили рух: попереду чи довкола них мало що можна було розгледіти через спадні сірі завіси.
Дощ, однак, тривав недовго. Небо вгорі поволі світліло, аж ось хмари раптом розійшлись, і їхні розтріпані торочки потяглися на північ угору вздовж Ріки. Тумани й імла зникли. Перед подорожніми пролягло широке провалля з розлогими скелястими стінами, за які у виступах і у вузьких тріщинах чіплялися покручені деревця. Русло вужчало, а Ріка мчала дедалі прудкіше. І тепер вони вже летіли вперед, ледве чи і сподіваючись зупинитися десь чи повернути, якби раптом щось завадило їм попереду. Угорі тяглася стрічка блідо-блакитного неба, довкола — темна затінена Ріка, а попереду — чорні пагорби Емин-Муїлу, які заступали сонце та між якими не було видно ні найменшого просвіту.
Фродо, глянувши вперед, помітив удалині дві скелі, які наближалися до них: вони здавалися величезними шпилями чи колонами з каменю. Високі, стрімкі та грізні стояли вони обабіч потоку. Між ними видно було вузький проміжок, і Ріка погнала човни саме туди.
— Узріть Арґонат, Стовпи Королів! — гукнув Араґорн. — Незабаром ми проминемо їх. Ведіть човни на одній лінії якомога далі один від одного! Тримайтеся середини потоку!
Фродо несло вперед, і величні стовпи здіймалися йому назустріч, неначе вежі. Вони здавалися йому велетами, гігантськими сірими скульптурами, мовчазними, проте загрозливими. Потому він побачив, що ті скелі й справді рукотворні та що вони мають певну форму: майстерність і сила виготовили їх у давнину, проте ні сонце, ні дощі за незліченні роки не знищили їхніх могутніх подоб. На чималих п’єдесталах, основи яких занурювалися глибоко у воду, стояли два славетні камінні королі: їхні невиразні очі й потріскані чола досі супились у бік Півночі. Ліва рука кожного була піднята долонею вперед як знак застереження; у правиці кожен тримав сокиру; на голові в кожного були надкришений шолом і корона. На цих мовчазних вартових давно зниклого королівства і досі спочивали влада та міць. Фродо охопили страх і містичний трепет, він накрився, заплющив очі й не смів бодай глянути вгору, доки човен пропливав між Стовпами. Навіть Боромир схилив голову, коли вони мчали, вутлі й тремтливі, мов дрібні листочки, попід нетлінною тінню варти Нуменору. Так мандрівників поглинуло чорне провалля Брами.
Обабіч на невідому висоту стрімко здіймалися смертоносні кручі. Удалині сіріло небо. Чорні води ревіли та відлунювали, понад ними волав вітер. Фродо, притиснувши голову до колін, чув, як попереду буркоче і стогне Сем:
— Оце місце! Жахливе місце! Тільки випустіть мене з цього човна — і я ніколи не намочу й пальця на нозі, навіть у калюжі, не те що в ріці!
— Не бійся! — озвався незнайомий голос позаду.
Фродо озирнувся і побачив Бурлаку, який уже Бурлакою не був: битий негодою блукач зникнув. Натомість при стерні сидів Араґорн, син Араґорна, гордий і поставний, котрий вів човен уперед, майстерно орудуючи веслом; каптур злетів йому з голови, темне волосся розмаялося на вітрі, в очах променіло світло: король повертався з вигнання до рідної землі.
— Не бійся! — повторив він. — Довго я прагнув побачити камінні подоби Ісільдура й Анаріона — давніх моїх повелителів. Попід їхньою тінню Елесарові, Ельфійському самоцвітові, синові Араґорна з Дому Валандила, Ісільдурового сина, спадкоємцеві Елендила, лякатися нічого!
Потому світло його очей пригасло й він промовив сам до себе:
— Якби ж то Ґандальф був тут! Серце моє поривається до Мінас-Анора та до стін рідного міста! Проте куди мені тепер іти?
Провалля було довге і темне, там гудів вітер, клекотала вода, відлунювало каміння. Шлях почасти звертав на захід, тож спочатку попереду було цілком темно; та незабаром Фродо помітив оддалік високу світлу пройму, яка дедалі більшала. Вона хутко наближалась, і раптом їхні човни вихопилися крізь неї на чисте яскраве світло.
Сонце, яке давно вже перевалило за полудень, сяяло у вітряному небі. Затиснуті скелями води розлились, утворивши довге овальне озеро, тьмяний Нен-Гітоель, який обступали стрімкі сірі пагорби, чиї схили поросли деревами, а маківки були голі й холодно відсвічували на сонці. На далекому південному краї здіймалися три шпилі. Середній трохи видавався вперед порівняно з іншими і стояв осібно, мов острів у воді, довкола якого прудка Ріка розкинула свої побляклі мерехтливі рукави. Здалека з вітром долинуло густе, розкотисте ревіння: подібне на удар грому та його принесене відлуння.
— Узріть Тол-Брандір! — сказав Араґорн, указуючи на південь, на високий пік. — Ліворуч стоїть Амон-Лав, а праворуч — Амон-Ген, Пагорби Слуху та Зору. У дні могутніх королів на них стояли високі престоли й була варта. Й розповідають, що в ті часи на Тол-Брандір ніколи не ступала нога звіра чи чужинця. Ми дістанемося до них, перш ніж западуть нічні тіні. Я чую невтомний голос Рауросу, що кличе нас.
Загін трохи перепочив, доки течія посередині озера несла човни на південь. Скориставшись цим, мандрівники трохи перехопили, а тоді знову взялися за весла і прискорили рух човнів. Схили пагорбів на заході накрила пітьма, сонце стало круглим і червоним. Подекуди вигулькували затуманені зорі. Три шпилі бовваніли попереду, темніючи в сутінках. Раурос ревів на повен голос. Доки подорожні нарешті дісталися до тіні пагорбів, на пливких водах уже гойдалася ніч.
Завершився десятий день їхніх мандрів. Дикий Край залишився позаду. Тепер вони хоч-не-хоч мусили обирати між шляхами на схід і на захід. Починався останній етап Виправи.
Розділ 10
Братство розпадається
раґорн повів усіх до правого рукава Ріки. Там, на західному її боці, в затінку Тол-Брандіру збігав од підніжжя Амон-Гену і до води зелений луг. За ним здіймалися перші схили пагорба, порослого деревами, й дерева ті шерегом тяглися на захід уздовж звивистих берегів озера. Траву живив невеличкий струмок, що збігав із височини.
— Тут ми сьогодні й заночуємо, — сказав Араґорн. — Це — луг Парт-Ґален: чудова була місцина в літні дні минувшини. Сподіваймося, що зло ще сюди не дісталося.