Боромир підвівся і почав нервово крокувати туди-сюди.
— Отже, ти йдеш далі, — скрикнув він. — Ґандальф, Ельронд — усі вони навчили тебе так говорити. Щодо себе вони, можливо, і праві. Ці ельфи, напівельфи та чарівники — всі вони, ймовірно, погано закінчать. Але я частенько сумнівався, мудрі вони чи просто боязкі. Та хай — кожному своє. Людей із вірними серцями неможливо спокусити. Ми в Мінас-Тіріті були непохитні впродовж тривалих років випробування. Ми не прагнемо влади чаклунів-повелителів — тільки сили, щоби захистити себе, сили у справедливій боротьбі. Й — о диво! — коли ми опинились у скруті, випадок явив світу Перстень Влади. Це — дар, кажу я: дар ворогам Мордору. І шаленством буде ним не скористатися, не використати владу Ворога проти нього самого. Безстрашні і безжальні — лише такі здатні здобути перемогу. Що зміг би зробити воїн у цей час, могутній ватаг? Що зміг би зробити Араґорн? А якщо він відмовляється — то чому не Боромир? Перстень дасть мені силу Наказувати. Я би розбив війська Мордору, й усі люди зібралися би під моїм знаменом!
Боромир крокував угору-вниз, говорячи щоразу голосніше. Здавалося, що він майже забув про Фродо: йому йшлося про стіни та про зброю, про збір людей; він вибудовував плани незламних союзів і майбутніх славетних перемог; він здолав Мордор, а сам став могутнім королем, щедрим і мудрим. Ураз спинився і змахнув руками.
— А нам твердять, що його слід викинути геть! — вигукнув він. — Я не кажу знищити. Це, можливо, було би добре, якби розум бачив бодай найменшу надію на здійснення такого задуму. А він не бачить. Єдиний запропонований нам план: півмірок повинен сліпо йти в Мордор, даючи Ворогові чудовий шанс знову захопити Перстень у свої руки. Дурниці!..
Ти ж розумієш це, чи не так, друже? — запитав Боромир, раптом знову звернувшись до Фродо. — Кажеш, тобі страшно. Якщо це так, то найсміливіші повинні тобі пробачити. Але хіба насправді це бунтує не твій здоровий глузд?
— Ні, я боюся, — сказав Фродо. — Просто боюся. Та я радий, що почув твою промову. Тепер мені в голові прояснилось.
— Отже, ти підеш до Мінас-Тіріта?! — скрикнув Боромир.
Очі його засяяли, а обличчя напружилося.
— Ти неправильно мене зрозумів, — мовив Фродо.
— Але ж ти підеш туди, бодай на трохи? — наполягав Боромир. — Моє місто тепер уже недалеко; і звідти не значно далі до Мордору, ніж звідси. Ми довго були у глушині, тобі потрібні новини про те, що робить Ворог, перш ніж ти зробиш свій хід. Рушаймо зі мною, Фродо, — сказав він. — Тобі потрібен відпочинок перед дорогою, якщо ти таки мусиш іти.
Чоловік дружньо поклав руку на плече гобіта; проте той відчув, як вона тремтить від стримуваного збудження. Фродо хутко відступив і з тривогою подивився на рославого ґондорця, майже вдвічі за нього вищого й у багато разів сильнішого.
— Чому ти такий неприязний? — запитав Боромир. — Я чесний чоловік, ані злодій, ані звіролов. Мені потрібен твій Перстень — це тобі тепер відомо, та даю слово: я не прагну залишити його собі. Невже ти не дозволиш мені бодай випробувати мій план? Позич мені Перстень!
— Ні! Ні! — скрикнув Фродо. — Рада постановила, що я нестиму його.
— Ворог переможе нас через нашу дурість, — вигукнув Боромир. — Як це гнівить мене! Дурень! Упертий дурень! З власної волі біжиш у лапи смерті й нищиш нашу справу. Якщо хтось зі смертних і має право на Перстень, то це — нуменорці, а не півмірки. Перстень не був би твоїм, якби не прикрий випадок. Він міг бути моїм. Він повинен бути моїм. Віддай його мені!
Фродо не відповідав, лише відступав, доки між ними опинився великий плаский камінь.
— Ну-бо, ну-бо, друже мій! — уже м’якше примовляв Боромир. — Чому би тобі не позбутися його? Чому би тобі не звільнитися від сумніву і від страху? Можеш звинуватити мене, якщо схочеш. Можеш сказати, що я надто дужий для тебе і забрав його силоміць. Бо я таки надто дужий для тебе, півмірку, — скрикнув він і зненацька перескочив через камінь, налетівши на Фродо.
Його вродливе і приємне обличчя невпізнанно змінилося, а в очах палав вогонь люті.
Фродо крутнувся вбік, і камінь знову розділив їх. Гобіт міг зробити лишень одне: тремтячи, він витяг ланцюжок із Перснем і швиденько надягнув його на палець — саме тоді, коли Боромир знову кинувся до нього. Чоловік зойкнув, якусь мить здивовано витріщався в порожнечу, а потім несамовито побіг, раз у раз зазираючи між скелі та попід дерева.
— Жалюгідний шахрай! — волав Боромир. — Хай-но я до тебе доберуся! Тепер я знаю, що в тебе на умі. Ти віднесеш Перстень Сауронові й продаси нас усіх. Ти тільки й чекаєш нагоди, щоби покинути нас напризволяще. Нехай смерть і темрява поглинуть тебе й усіх півмірків!
А тоді, перечепившись ногою через камінь, він незграбно впав і розтягнувся долілиць. Якусь мить лежав нерухомо, ніби власне прокляття прибило його до землі, а потім раптом заплакав.
Підвівшись, він провів рукою по очах і змахнув сльози.
— Що я наговорив! — скрикнув він. — Що я накоїв? Фродо, Фродо! — гукав. — Повернися! На мене найшов безум, але все вже минуло. Повернися!
Відповіді не було. Фродо навіть не почув Боромирових криків. Гобіт був уже далеко, наосліп спинаючись стежкою на пагорб дедалі вище і вище. Його охопили жах і скорбота, бо йому ввижались оскаженіле обличчя Боромира та його палаючі очі.
Невдовзі Фродо опинився на вершині Амон-Гену, сам-один, і спинився, щоби перевести дух. Ніби крізь імлу, він побачив велике пласке коло, викладене могутніми плитами й оточене потрісканою стіною з бійницями, а всередині, підняте на чотирьох різьблених колонах, стояло високе сидіння, до якого вели довгі сходи. Гобіт вибрався нагору, вмостився на стародавньому престолі й відчув себе загубленим дитям, котре набрело на трон гірських королів.
Спершу він мало що бачив. Фродо наче потрапив у туманний світ, де жили тільки тіні: Перстень був у нього на пальці. Потім імла де-не-де відступила і йому відкрилася безліч видив: дрібних і виразних, немовби їх розклали перед ним на столі, проте віддалених. Жодних звуків — тільки яскраві живі картинки. Світ, здавалося, зменшився і поринув у тишу. Фродо сидів на Престолі Прозріння на Амон-Гені, Пагорбі Зору Людей Нуменору. На схід подивився він і побачив непозначені на картах землі, безіменні рівнини та незвідані ліси. На північ подивився він — і попід ним прослалася, мовби стрічка, Велика Ріка, й Імлисті Гори стояли малі та тверді, схожі на побиті зуби. На захід подивився він і побачив розлогі пасовища Рогану й Ортанк — шпиль Ісенґарда, — наче чорний шип. На південь подивився він — і внизу, просто в нього під ногами, Велика Ріка кучерявилася, мов нисхідна хвиля, і поринала з водоспаду Раурос у піняву прірву; іскриста райдуга вигравала у бризках. І Етір-Андуїн він побачив, могутню дельту Ріки, і ще міріади морських птахів, які кружляли, наче білий пил на сонці, а попід ними — срібно-зелене море та нескінченні пасмуги брижів.
Але всюди, куди Фродо кидав погляд, він помічав ознаки війни. Імлисті Гори кишіли, як мурашник: орки вигулькували то тут, то там із тисячі нір. Попід склепіннями Морок-лісу точилася смертельна боротьба між ельфами, людьми та лютими звірами. Земля беорнінґів горіла; хмара заволокла Морію; диміли кордони Лорієну.
Травами Рогану мчали вершники; з Ісенґарда налітали вовки. З гаваней Гараду в море виходили військові кораблі; зі Сходу тягнувся нескінченний караван людей: воїни з мечами, зі списами та луками верхи на конях, колісниці їхніх ватажків і вантажні підводи. Жодна сила Темного Володаря не була бездіяльною. Тоді, повернувшись знову на південь, Фродо вгледів Мінас-Тіріт. Він здавався далеким і прекрасним: місто з білими стінами й багатьма вежами, горде та світле на своєму гірському троні; стіни його з бійницями виблискували сталлю, а на баштах майоріло багато яскравих стягів. У гобітовому серці стрепенулася надія. Та навпроти Мінас-Тіріта стояла ще одна фортеця, більша й сильніша за нього. До неї, на сході, мимоволі прикипіли його очі. Він пробігся поглядом по зруйнованих мостах Осґіліата, по вишкірених брамах Мінас-Морґула та по моторошних Горах і подивився на Ґорґорот — долину страху в Землі Мордор. Там попід сонцем стелилася пітьма. У димах пломенів вогонь. Палахкотіла Судна Гора, і здіймався густий чад. Тоді нарешті погляд Фродо затримався: стіна за стіною, бійниця за бійницею, чорні, неймовірно міцні гора зі заліза, брама зі сталі, вежа з адаманту — він побачив його: Барад-дŷр, Сауронову Фортецю. І надія покинула його.