І раптом він відчув Око. У Темній Вежі було око, яке не спало. Фродо знав, що воно пильнує за його поглядом. Воно випромінювало люту нестримну волю. Рвонулося до нього — і гобіт відчув, що воно шукає його, ніби палець жорстокої руки. І воно дуже швидко знайде і роздушить його, мов комаху, бо достеменно знає, де він. Око торкнулось Амон-Лаву. Воно зиркнуло на Тол-Брандір... Фродо упав зі сидіння на землю, скоцюрбившись і прикривши голову сірим каптуром.
Він почув свій голос, який волав: Ніколи, ніколи! А може й: Воістину я йду, я йду до тебе! Цього Фродо не знав. Потому, ніби спалах із якоїсь іншої точки сили, його розум пронизала інша думка: Зніми його! Зніми його! Дурню, зніми його! Зніми Перстень!
У ньому боролися дві сили. На мить, досконало балансуючи між їхніми гострими вістрями, він викрутився, хоча його і роздирало на шматки зсередини. І раптом знов усвідомив себе, Фродо, — не Голосом і не Оком, — вільним у виборі, на який мав лише кілька секунд. І він зняв Перстень із пальця... Виявилося, що гобіт стояв навколішки біля того високого сидіння, і ясно світило сонце. Над ним промайнуло щось наче темна тінь руки; воно оминуло Амон-Ген, полинуло на захід і щезло. Тоді небо стало чистим і блакитним, а птахи заспівали на кожному дереві.
Фродо звівся на ноги. Він знемагав од неймовірної втоми, та воля його була тверда й на серці полегшало. І заговорив уголос сам до себе: «Тепер я зроблю те, що мушу. Принаймні одне я знаю достеменно: зло Персня вже діє навіть у Загоні, тому Перстень мусить покинути наше товариство, перш ніж завдасть іще більшої шкоди. Я піду сам. Декому я довіряти вже не можу, а ті, кому довіряю, надто мені дорогі: відважний старий Сем, Мері та Піпін, а також Бурлака. Серце його поривається до Мінас-Тіріта, й він буде там потрібен, особливо тепер, коли Боромир став на бік зла. Я піду сам. Негайно».
Фродо хутко спустився стежкою і повернувся на ту галявину, де його знайшов Боромир. Там зупинився і прислухався. Йому здалося, ніби з прибережних лісів унизу долинають крики та поклики.
— На мене полюватимуть, — озвався він. — Цікаво, скільки часу мене тут не було? Либонь, кілька годин.
Фродо вагався.
— Що я можу зробити? — прошепотів гобіт. — Мушу йти зараз, бо інакше не піду ніколи. Пізніше я вже не матиму такого шансу. Прикро, що доводиться їх покидати отак, без жодних пояснень. Але вони зрозуміють. Сем зрозуміє. Бо що ще я можу зробити?
Він повільно витяг Перстень і знову надягнув його. Невидимий, спустився з пагорба тихіше за шелест вітру.
Решта Загону ще довго зоставалася на березі ріки. Якийсь час усі мовчали, неспокійно вештаючись туди-сюди, потому сіли в коло і завели розмову. Зрідка намагалися говорити про щось стороннє, про довгу дорогу та про багато спільних пригод; розпитували Араґорна про королівство Ґондор, про його давню історію, про ті його величні творіння, які й досі вціліли на цій дивній прикордонній землі Емин-Муїл: про камінних королів, про престоли Лав і Ген та про величні Сходи біля водоспаду Раурос. Але думки їхні та слова невідступно поверталися до Фродо і до Персня. Що Фродо вирішить? Чому він вагається?
— Гадаю, він зважує, який шлях для нас найбільш відчайдушний, — сказав Араґорн. — І має на те право. Якби Загін зараз подався на схід, це була би геть безнадійна витівка, адже ми знаємо, що Ґолум вистежив нас, і повинні боятися, що таємницю нашої подорожі вже зраджено. Проте і з Мінас-Тіріта до Вогню та до знищення Тягаря не ближче...
Можемо залишитися там на якийсь час і чинити затятий опір; одначе Володареві Денетору й усім його людям годі бодай сподіватися здійснити те, що, за словами Ельронда, і йому понад силу: чи то вберегти Тягар у таємниці, чи відбити всю військову потугу Ворога, коли він надійде, щоби забрати його. Який шлях обрав би кожен із нас на місці Фродо? Я не знаю. Зараз нам і справді дуже бракує Ґандальфа.
— Скорботна наша втрата, — сказав Леґолас. — Але нам доведеться обов’язково ухвалити це рішення без Ґандальфової допомоги. Чому ми не можемо самі зробити вибір і в такий спосіб допомогти Фродо? Нумо покличмо його, а тоді проголосуймо! Я голосуватиму за Мінас-Тіріт.
— І я — теж, — погодився Ґімлі. — Нас, звісно, вирядили в дорогу, щоби допомагати Носієві. Ми вільні йти доти, доки схочемо; жоден із нас не складав присяги, і жодному з нас не наказували шукати Судну Гору. Важко було мені розлучатися з Лотлорієном. І все-таки я добрався аж сюди і тепер кажу: зараз, коли перед нами постав остаточний вибір, мені зрозуміло, що я не покину Фродо. Я обрав би Мінас-Тіріт, але якщо він обере інший шлях, я піду за ним.
— І я також піду за ним, — сказав Леґолас. — Було би підло покинути його тепер.
— Якби ми всі покинули його, це була би справжнісінька зрада, — сказав Араґорн. — Але якщо він піде на схід, то всім немає потреби йти з ним, — ба більше, гадаю, цього не варто робити. Ці мандри — без надій на успіх, і однаково, чи для вісьмох, чи для двох або трьох, чи для єдиного подорожнього. Якби мені дозволили обирати, тоді я би вибрав трьох супутників: Сема, який на інше і не погодився би, Ґімлі та себе. Боромир повернеться до свого міста, де його потребують батько та народ, а з ним підуть інші, принаймні Меріадок і Переґрін, якщо Леґолас не має бажання нас покидати.
— І не мрійте про це! — скрикнув Мері. — Ми не можемо залишити Фродо! Піпін і я завжди мали намір іти туди, куди й він, — так є і досі. Та ми не уявляли, що це означатиме. Далеко звідси, в Ширі чи в Рівендолі, все здавалось інакшим. Дозволити Фродо йти до Мордору було би безумством і жорстокістю. Чому ми не можемо зупинити його?
— Ми мусимо зупинити його, — погодився Піпін. — Саме це, я певен, його і хвилює. Він знає, що ми не погодимося, щоби він ішов на схід. Йому не до душі просити кого-небудь іти з ним, нашому бідолашному старому друзяці. Уявіть лишень: іти до Мордору самому! — Піпіна аж пересмикнуло. — Та любий дурненький старий гобіт мав би знати, що йому не треба просити. Він мав би знати: якщо ми не зможемо його зупинити, то й не покинемо його.
— Даруйте, — втрутився Сем. — Думаю, ви геть не розумієте мого пана. Він аж ніяк не вагається, куди йти. Авжеж, ні! Яка користь із Мінас-Тіріта принаймні? Я маю на увазі: яка користь для нього, — перепрошую, пане Боромире, — додав він і озирнувся.
І саме тоді вони виявили, що Боромир, який спершу мовчки сидів поза колом, кудись зник.
— Ну, і куди ж подівся цей? — скрикнув Сем, виглядаючи занепокоєним. — Віднедавна він, як на мене, був трохи дивним. От він точно не братиме участі в цій справі. Він подався до себе додому, як завжди й казав; і його ні в чому звинувачувати. Проте пан Фродо — той знає, що мусить знайти Розколини Судьби, якщо зможе. Та він боїться. Тепер, коли дійшло до цього, він, очевидно, нажаханий. Ось що його турбує. Звісно, він уже трохи натренований, так би мовити, — як і всі ми, — відколи покинув дім, інакше жах би геть здолав його, і Фродо просто пожбурив би Перстень у Ріку й утік. Однак він надто наляканий для того, щоби вирушити просто зараз. І він не хвилюється за нас: підемо ми з ним чи ні. Він знає, що ми не зможемо вчинити інакше. І це теж його непокоїть. Якщо він накрутить себе і таки вирішить піти, то захоче піти сам. Запам’ятайте мої слова! Ми таки матимемо клопіт, коли він повернеться. Бо він добряче накрутить себе — щодо цього немає сумніву точнісінько так само, як і щодо того, що його прізвище Торбин.
— Здається, ти говориш мудріше за будь-кого з нас, Семе, — мовив Араґорн. — І що ж нам робити, якщо правда виявиться на твоєму боці?
— Зупинити його! Не дати йому піти! — скрикнув Піпін.