Будівничу справу, як і чимало інших ремесел, гобіти, ймовірно, перейняли від дунедайнів, хоча могли навчитися цього і безпосередньо від ельфів — наставників людей у дні їхньої юності. Бо ельфи Високого Роду на ту пору ще не покинули Середзем’я, а мешкали в Сірих Гаванях аж ген на заході та в інших, ближчих до Ширу, місцях. Три давні-предавні ельфійські вежі бовваніли на Вежових Пагорбах по той бік західних узгранич Ширу. Коли світив місяць, вони сяяли вдалині. Найвища з-поміж них стояла найдалі, одна-однісінька на зеленому кургані. Гобіти зі Західної Чверті оповідали, що з верхівки тієї вежі можна побачити Море, проте жоден із них ніколи не піднімався на неї. Власне, мало хто з них узагалі коли-небудь бачив Море чи плавав по ньому, а ще менше поверталося звідти, щоби про нього розповісти. Більшість гобітів навіть до річок і до невеликих човнів ставилася з глибокою осторогою, бо вправних плавців серед них теж було обмаль. Що довше існував Шир, то рідше його мешканці спілкувалися з ельфами, а згодом гобіти почали боятися Світлого Народу та сторонитися тих, хто мав із ним до діла. А Море стало для гобітів страхітливим словом, символом смерті, тому вони відвернули обличчя від пагорбів на заході.
Хоча будівельне ремесло і прийшло до них від ельфів чи від людей, але гобіти застосовували його на власний розсуд. Веж вони не споруджували. Оселі їхні були зазвичай довгі, присадкуваті й зручні. Найдавніші з тих осель були, щонайбільше, наземними подобами сміалів, мали покрівлю зі сухої трави чи зі соломи або ж дах із дерну та злегка опуклі стіни. Проте такий вигляд житла був притаманний Ширу раннього періоду, а відтоді гобітські домівки помітно змінилися, вдосконалені з допомогою знарядь, запозичених у ґномів або винайдених самими гобітами. Та головною і незмінною особливістю їхньої архітектури було те, що її творці надавали перевагу круглим вікнам і навіть круглим дверям.
Будинки та нори ширських гобітів були переважно великі, й жили в них великі родини (парубкування Більбо та Фродо Торбинів було однією з багатьох їхніх виняткових рис, — а ще однією, до прикладу, була їхня дружба з ельфами). Іноді, як-от родини Туків із Великих Сміалів чи Брендіцапів із Брендідім, багато поколінь родичів жило разом у злагоді (принаймні відносній) в одному прабатьківському домі з багатьма тунелями. Хай там як, а всі гобіти були істотами клановими і дбали про збереження родинних зв’язків. Малювали довгі та детальні родоводи з незліченними розгалуженнями. Коли маєш справу з гобітами, важливо пам’ятати, хто кому доводиться родичем і в якому коліні. У цій книзі неможливо було б зобразити родове дерево бодай найважливіших для нас членів значних родин того часу, про який ідеться в наведених тут розповідях. З генеалогічних дерев наприкінці «Червоної книги Західного Узграниччя» можна було б укласти окрему невелику книгу, проте усі, крім гобітів, вважали б її неймовірно нудною. Самі гобіти завжди насолоджувалися такими переписами, якщо вони були доладні: їм подобалося мати книги, в яких ішлося про відомі їм речі — до того ж, викладені чорним по білому та без жодних суперечностей.
2
Про люлькове зілля
Є ще одна варта згадки дивовижна особливість, віддавна притаманна гобітам, — дивовижна звичка: вони залюбки втягували або вдихали через глиняні чи дерев’яні люльки дим з тліючого листя рослини, яку називали люльковим зіллям, або просто листком (імовірно, то був якийсь різновид махорки). Витоки цього особливого звичаю — чи то пак «мистецтва», як полюбляли називати його самі гобіти, — огортає густий покров таємниці. Усе, що вдалося дізнатися про його давню історію, зібрав воєдино Меріадок Брендіцап (згодом — Господар Цапокраю), а тому що й він сам, і люлькове зілля із Південної Чверті відіграють неабияку роль у викладеній нижче історії, тут доречно процитувати його зауваги зі вступу до «Травознавства Ширу».
«Це, — твердить він, — єдине мистецтво, яке ми з цілковитим правом можемо вважати нашим винаходом. Коли гобіти вперше спробували палити люльку, не відомо: в усіх легендах і сімейних переказах ви неодмінно натрапите на згадки про це, бо ширський народ віками курив різноманітні трави: хтось міцніші, а хтось легші. Проте з усіх тих оповідей постає єдиний висновок: Тобольд Сурмач із Довгодолу в Південній Чверті за часів Ісенґріма Другого, себто приблизно 1070 року за літочисленням Ширу, перший виростив у своєму саду справжнє люлькове зілля. У тій місцині досі виготовляють найліпше доморощене зілля, й особливий попит мають ті його сорти, які нині звуться Довгодільський лист, Старий Тобі та Південна зоря.
Про те, як саме Старий Тобі надибав цю рослину, ніде не згадано, бо він не посвятив у це нікого, навіть коли лежав на смертному одрі. Тобі добре знався на травах, але мандрувати не любив. Подейкують, що замолоду він частенько бував у Брі, хоча кудись далі за Шир, певна річ, ніколи не заходив. Отож, цілком можливо, що він дізнався про цю рослину саме у Брі, де вона й донині росте на південних схилах пагорба. Гобіти з Брі стверджують, що саме вони вперше в історії викурили люлькове зілля. Авжеж, вони постійно твердять, ніби робили все раніше за народ Ширу, який називають „колоністом“, але щодо зілля, гадаю, їхні претензії таки мають логічні підстави. Бо той факт, що саме від брійців мистецтво куріння справжнього зілля в минулі століття перейшло до ґномів та деяких інших народів (блукачів, чарівників) чи також до мандрівників, котрі й тепер вештаються туди-сюди, минаючи стародавнє перехрестя, вже й справді не викликає сумнівів. Колискою та осердям цього мистецтва, відтак, слід визнати „Брикливий поні“ — старий заїзд у Брі, який із незапам’ятних часів належав роду Кремени.
Та все одно спостереження, зроблені під час багатьох подорожей на південь, переконали мене, що люлькове зілля не є типовою рослиною нашої частини світу, а дісталося на північ із пониззя Андуїну, куди, гадаю, його первісно привезли з-за Моря люди з Вестернесу. Зілля цього вдосталь росте в Ґондорі, причому там воно густіше та вище, ніж на півночі, де на нього годі натрапити в дикому стані: любить воно лише теплі захищені місцини на кшталт Довгодолу. Люди Ґондору називають його п’янкий ґаленас і цінують лише за аромат квітів. З тієї землі його, напевно, й занесли сюди Зеленшляхом котрогось із багатьох століть, що від приходу Елендила збігли до наших днів. Але навіть дунедайни Ґондору визнають за нами право вважати, що саме гобіти перші натоптали цим зіллям люльку. Чарівники, й ті не додумалися до такого, доки цього не зробили ми. Між іншим, один мій знайомий чарівник пристрастився до нашого мистецтва дуже давно і набув у нім не меншої вправності, ніж у всьому іншому, до чого брався».
З
Про устрій Ширу
Шир складався з чотирьох частин — із Чвертей, про які вже йшлося: Північної, Південної, Східної та Західної. А вже ті поділялися кожна на кілька племінних земель, які й досі носили назви місцевих шляхетних родів давнини, хоча на час, про який ідеться в цій історії, ті назви вже поширилися далі, а не лишень у відповідних племінних землях. Майже всі Туки й дотепер жили в Тукокраї, та щодо багатьох інших родів (приміром, Торбинів та Бофинів) це вже не справджувалося. Поза межами Чвертей були Східне (Цапокрай, с. 174) і Західне Узграниччя, приєднане до Ширу в 1452 р. за Л. Ш.
Можна сказати, що в Ширі на той час не було «уряду» в тому сенсі, до якого ми звикли. Родини самі давали раду власним справам. Більшість часу гобіти присвячували вирощуванню харчів і їхньому поїданню. Та щодо всього іншого вони були зазвичай щедрі й нежадібні, а також невибагливі та скромні, тож маєтки, ферми, майстерні й невеликі ринки зберігали незмінний вигляд упродовж поколінь.