— Я чув, що вони взялися за весла після вечері, щоби поплавати при місячному світлі, — сказав Старий Придубень, — і що човен потопила насамперед вага Дроґо.
— А я чув, що то дружина його штовхнула, а потому він затяг її за собою, — сказав Пісковик, мірошник із Гобітова.
— Не варто вірити всьому, що чуєш, Пісковику, — сказав Батечко, котрому мірошник не дуже подобався. — Дурниці — ті балачки про штовхання та затягання. Човни — всім відомо — і так штука доволі ненадійна, навіть для тих, хто сидить спокійно, не шукаючи біди на свою голову. Хай там як, а панич Фродо залишився тоді сиротою і без засобів для існування серед тих, як ви зволили висловитися, дивних цапокрайців, бо виростили його таки у Бренді-домі. Справжнісінька тобі заяча нора, як не крути. Старий пан Ґорбадок завжди тримав при собі щонайменше дві сотні родичів. Пан Більбо за ціле своє життя не зробив, певно, добрішого вчинку, ніж тоді, коли вирятував звідти юнака і повернув назад, до пристойного товариства.
Ото вже, думаю, Саквілі-Торбини побивалися. Вони було подумали, що Торбин Кут перепаде їм, іще того разу, коли Більбо кудись подався і його вважали мертвим. Та от він повертається і наказує їм забиратися геть, а сам ото живе й живе, ніби не старіє ні на день, многая йому літа! І раптом у нього знаходиться спадкоємець, та ще й папери оформлено так, що комар носа не підточить. Тепер, сподіваймося, Саквілям-Торбинам не бачити Торбиного Кута зсередини, як власних вух.
— Чував я, ніби десь у тому Куті грошей наскладано, хоч греблю гати, — мовив чужинець, котрий навідався сюди у справах із Міхоритова, що в Західній Чверті. — Подейкують, що ціла верхівка вашого пагорба перерита тунелями, заставленими скринями із золотом, сріблом і з дорогими цяцьками.
— Тоді ти чув більше, ніж я можу тобі розповісти, — відказав Батечко. — Про дорогі цяцьки я нічого не знаю. Пан Більбо не скупий на гроші, і їх йому, здається, не бракує, та щоби тунелі копати — того не знаю. Я бачив пана Більбо, коли той повернувся: ні багато ні мало шістдесят років тому — тоді я був іще парубком. Незадовго перед тим я пішов у підмайстри до старого Гольмана (він був двоюрідним братом мого батька), а той узяв мене до Торбиного Кута допомагати йому стерегти город, доки тривав розпродаж: аби не тинявся ніхто і не топтав городини. Аж тут, у розпал торгів, на Пагорб зійшов сам пан Більбо, ведучи поні, нав’юченого дуже великими торбами та кількома скринями. Не сумніваюся, що у більшості з них був скарб, який потрапив йому до рук у чужих краях, де, кажуть, є цілі гори золота. Проте всього того було не аж так багато, щоби заповнити тунель. Але мій син Сем розповість про це ліпше за мене. Він знає Торбин Кут, як свої п’ять пальців. Схиблений на історіях про давні часи, тож і слухає всі оповіді пана Більбо. Той навіть навчив Сема грамоти — не маючи лихого наміру, прошу завважити, тому, сподіваюся, нічого лихого з того й не вийде. Ельфи і дракони! — сказав я синові. — Капуста й картопля — це для нас із тобою ліпше. Не пхайся у справи розумніших за себе, бо вскочиш у халепу, з якої не вишкребешся, — сказав я йому. Та й іншим можу порадити, — докинув він, зиркнувши на незнайомця та мірошника.
Проте своїх слухачів Батечкові переконати не вдалося. Легенда про багатство Більбо на ту пору вже надто міцно засіла в головах молодого покоління гобітів.
— Еге ж, але він, певно, потроху докладав до того, що привіз попервах, — заперечив мірошник, висловивши загальну думку. — Його частенько не буває вдома. А подивіться-но на чужоземців, котрі навідуються до нього: ґноми, що приходять уночі, й той старий мандрівний штукар, Ґандальф, і всі інші. Кажи собі, що хочеш, Батечку, але Торбин Кут — дивне місце, і мешканці його — диваки.
— І ти можеш казати, що тобі схочеться, про те, про що знаєш не більше, ніж пан Пісковик про плавання на човнах, — відрубав Батечко, котрому мірошник зараз подобався навіть менше, ніж зазвичай. — Якщо там і дивне місце, то ми в цих краях можемо стерпіти бодай трохи дивності. Тут поблизу є такі, хто не запропонував би і кухля пива приятелеві, навіть якби жив у норі зі золотими стінами. А в Торбиному Куті все роблять, як годиться. Наш Сем каже, що на вечірку запросять усіх, і там будуть подарунки — зауважте: подарунки для всіх — уже цього місяця.
Тим місяцем був вересень, і то дуже погожий. За день чи два поширилася чутка (ймовірно, її вигадав усезнайко Сем), що на святі буде феєрверк, до того ж такий, якого в Ширі не бачили вже майже століття, відколи помер Старий Тук.
Час збігав, і Заповітний День наближався. Одного вечора чудернацька з вигляду підвода, навантажена чудернацькими з вигляду пакунками, вкотилася до Гобітова і погуркотіла вгору Пагорбом — до Торбиного Кута. Приголомшені гобіти визирали з освітлених дверей і здивовано витріщалися на неї. Підводою, співаючи дивних пісень, правили чужоземці — Гноми з довгими бородами й у капелюхах по самі очі. Кілька з них залишилось у Торбиному Куті. Наприкінці другого тижня вересня через Поріччя з боку мосту на Бренді-винній серед білого дня над’їхав інший віз. На ньому сидів один старець. Він був одягнутий у синій гостроверхий капелюх, у довгий сірий плащ і у сріблястий шарф. Мав довгу білу бороду та густі-прегусті брови, які визирали з-під крис капелюха. Гобітенята з цілого Гобітова бігли за возом аж до самого Пагорба. Діти добре вгадали: віз було наладовано феєрверками. Перед парадним входом до оселі Більбо старець почав усе це розвантажувати: серед речей були чималі коробки з феєрверками різних видів і форм, кожну з яких було позначено великою червоною літерою «Ґ» — 
— й ельфійською руною 
.
То, певна річ, було Ґандальфове тавро, а старець — то, власне, і був сам Ґандальф Чарівник, котрий у Ширі зажив передовсім слави майстра вогню, диму та світла. Насправді ж труди його були значно важчі та більш небезпечні, проте ширці нічого про них не знали. Для них він був просто додатковою «привабою» Вечірки. Цим і пояснювався захват дітлашні. «Ґ — це ґратуляції!» — вигукували вони, а старий усміхався. Гобітенята відразу впізнали Ґандальфа, хоча він з’являвся в Гобітові лише час од часу й ніколи не затримувався надовго; та ні вони, ні найстарші їхні родичі не бачили раніше його дійств із феєрверками, які до того відбувалися хіба в легендарному минулому.
Коли старий із допомогою Більбо та кількох ґномів нарешті завершив розвантажувати віз, Більбо роздав малим глядачам по кілька монет, але, на їхнє превелике розчарування, дітям не перепало жодної петарди чи хлопавки.
— А тепер гайда звідсіля! — сказав Ґандальф. — Матимете їх удосталь, коли настане час.
Потому він разом із Більбо зник в оселі, й двері за ними зачинилися. Дітлахи якусь часину марно витріщалися на двері, а потому розійшлися хто куди, почуваючись так, ніби день Вечірки не настане ніколи.
Більбо і Ґандальф сиділи собі в Торбиному Куті в невеликій кімнаті при відчиненому віконці, що виходило на захід, у сад. Надвечір’я було ясне та спокійне. Червінню і золотом палахкотіли квіти: левкої, соняхи та настурції, які пообвивали дернові стіни й зазирали до круглих вікон.
— Який барвистий у тебе сад! — мовив Ґандальф.