— Так, — відказав Більбо. — Правду кажучи, я дуже люблю і його, й цілий наш старий добрий Шир, але, гадаю, мені потрібна відпустка.
— Отже, ти не відмовився від свого задуму?
— Таки ні. Я ухвалив це рішення багато місяців тому, й відтоді нічого не змінилося.
— Що ж, гаразд. Тоді годі про це. Тримайся свого задуму — та дивися: до останнього! — і, сподіваюся, так буде найкраще і для тебе, і для всіх нас.
— Я теж сподіваюся. Хай там що, а я збираюся гарно розважитись у четвер і зіграти свій невеличкий жарт.
— Цікаво, кому буде смішно... — зітхнув Ґандальф, хитаючи головою.
— Побачимо, — відповів Більбо.
Наступного дня кілька візків знову покотилось угору Пагорбом, а потому нові — ще і ще. Спершу дехто нарікав на «нехтування місцевих», але того-таки тижня з Торбиного Кута посипалися замовлення на всілякі наїдки, витребеньки та предмети розкоші, які тільки можна було надибати в Гобітові, Поріччі чи деінде поблизу. Народ пожвавішав: гобіти почали позначати в календарі дні до свята, і з нетерпінням виглядали листоношу, сподіваючись отримати запрошення.
Незабаром посипались і запрошення, причому так рясно, що на пошті Гобітова стало годі працювати, а пошту Поріччя ніби накрила лавина, тож листоношам довелося кликати на підмогу помічників-добровольців. Їхній безперервний потік рухався вгору Пагорбом, несучи сотні чемних варіацій на тему: «Дякую, я обов’язково прийду».
На хвіртці Торбиного Кута з’явилось оголошення:
ВХІД ДОЗВОЛЕНО ТІЛЬКИ У СПРАВАХ ВЕЧІРКИ
Проте навіть тих, хто мав чи вдавав, що має стосунок до Вечірки, нечасто пускали досередини. Більбо був поглинутий написанням запрошень, нотуванням відповідей, загортанням подарунків і різними суто особистими приготуваннями. З часу появи Ґандальфа старого гобіта ніхто не бачив.
Прокинувшись одного ранку, гобіти угледіли, що на просторому полі на південь од парадного входу до оселі Більбо густо понатягувано мотузок і повбивано паль для наметів і шатер. У крутосхилі, зверненому в бік дороги, було прокопано окремий вхід, де спорудили широкі східці та чималу білу браму. Три великі гобітські родини, які мешкали поруч із тим полем на Торбиновому Узвозі, всі діймали цікавістю й незмінними заздрощами. Старий Батечко Грунич перестав навіть удавати, ніби порається в саду.
Спершу понапинали намети. Згодом поміж них виросло особливо велике шатро — аж таке велике, що дерево, яке росло на тому полі, опинилося просто всередині нього й гордо стояло поблизу одного з кутів на чолі головного стола. На його гіллі розвісили ліхтарики. Ще більше див (як на гобітський розум) обіцяла велетенська кухня під відкритим небом, зведена на північному краї поля. Сила-силенна кухарів із різних заїздів і шинків з усіх кінців Ширу прибула сюди, щоби готувати для ґномів і для іншого дивного наброду, який мешкав нині в Торбиному Куті. Пожвавлення сягнуло апогею.
І тоді зіпсувалася погода — захмарилося. Сталося це в середу напередодні Вечірки. Усі не на жарт стривожились. Аж ось заяснів світанок четверга, 22 вересня. Встало сонце, хмари розтанули, замайоріли прапори — й розваги почалися.
Більбо Торбин називав цю подію вечіркою, та насправді то було розмаїте поєднання розваг, які змінювали одна одну. Запросили дослівно всіх, хто мешкав поблизу. Забули хіба про кількох, та й то випадково. Проте вони все одно прийшли, тож це вже не мало жодного значення. Попрохали на гостину і чимало знайомців із інших частин Ширу, а кілька присутніх узагалі прибули з-за його кордону. Більбо особисто зустрічав гостей (і їхній супровід) біля нової білої брами. І вручав подарунки: всім без винятку — навіть тим, хто йшов із поля через запасний вихід, а потому знову заходив через браму. Кожен гобіт на свій день народження робить подарунки іншим. Зазвичай не вельми дорогі й не такі щедрі, як за цієї оказії, та загалом така традиція прижилася. Власне, в Гобітові й Поріччі кожен день року був чиїмось днем народження, відтак кожен гобіт у тих краях мав добру нагоду отримати бодай один подарунок принаймні раз на тиждень. А подарунки ніколи нікому не набридали.
Цього ж разу вони були особливо гарні. Гобітенята так ними захопилися, що на певний час майже забули про їжу. Серед подарунків були іграшки, схожих на які вони ніколи не бачили, — всі чудові, а деякі просто чарівні. Чимало з них Більбо замовив іще рік тому, і вони здолали довгий шлях від Гори та Долу й були справжніми витворами ґномів.
Коли привітали вже всіх гостей і всі вони опинилися нарешті по цей бік брами, розпочалися співи, танці, музика, ігри та, певна річ, частування. Формально їжу подавали тричі: були обід, чаювання та пізній обід (вечеря). Обід і чаювання були прикметні головно тим, що під час них за столами сиділи всі гості, гуртом наминаючи наїдки. Під час решти пригощань тих, хто їли та пили, було просто багато — постійно, починаючи від одинадцятої та аж до пів на сьому вечора, коли мав розпочатися феєрверк.
Феєрверками опікувався Ґандальф: він не тільки привіз їх, але й сам усе вигадав і змайстрував. Запускав у небо світляні кулі, які розсипалися блискучим дощем, і скеровував у політ ракети теж він. А також щедро роздавав петарди, хлопавки, летючі вогнегрона, іскромети, смолоскипи, ґномівські свічі, ельфійські фонтани, ґоблінські рикавки та громоплески. Усі вони були пречудові. З віком Ґандальф помітно вдосконалив своє мистецтво.
Під час феєрверку були ракети, що нагадували сяйливих птахів, які солодкоголосо співали на льоту. Були дерева з темними димовими стовбурами: їхнє листя розпускалося так, ніби водномить зацвітала пишна весна, а блискуче гілля сипало на вражених гобітів мерехтливі квіти, які розчинялись у повітрі, випускаючи легкий аромат за мить до того, як вони мали би торкнутися звернених угору облич. Були світлограї метеликів, які спалахували, злітаючи на дерева; були колони з барвистих вогнів, що здіймались угору та оберталися на орлів, на кораблі з піднятими вітрилами чи на лебединий клин; були червона громовиця та злива жовтого дощу; був ліс зі срібних списів, які зненацька зметнулись у повітря з гуком, схожим на клич готового до атаки війська, й обсипались у Річку зі шурхотом, схожим на шипіння сотень змій. І була також остання несподіванка на честь Більбо, що вразила гобітів до глибини душі, як того й хотів Ґандальф. Вогні згасли. Угору шугнув непроглядний дим. Він набув подобизни добре видної звіддалік гори, вершина якої почала тьмяно світитися. Спершу з неї майнули стовпи зеленого та кармінного полум’я. А потому вилетів червоно-золотий дракон — завбільшки не такий, як насправді, проте направду жахливий: із його пащі виривався вогонь, очиська пильно зорили вниз; усі почули його ревіння, й він тричі зі свистом промчав над головами натовпу. Гобіти умлівіч поприсідали, а багато хто розпластався долілиць. Дракон пролетів, ніби швидкісний потяг, перекинувся через голову та з оглушливим гуркотом вибухнув над Поріччям.
— Це сигнал до вечері! — гукнув Більбо.
Біль і тривога негайно зникли, ошелешені гобіти позривалися на ноги. На всіх гостей чекала пречудова вечеря — себто на всіх, окрім тих, кого запросили на особливу родинну гостину-частування. Вона відбувалась у розлогому шатрі з деревом. Коло запрошених охоплювало дванадцять дюжин осіб (це число гобіти також називали «один ґрос», хоча така назва не вельми пасувала до живих істот); гостей обирали з усіх родин, із якими були пов’язані Більбо та Фродо, а ще до присутніх долучилося кілька не-родичів — їхніх найулюбленіших друзів (як-от Ґандальф). Серед обраних було багато юних гобітів, котрим батьки дозволили побувати на вечірці. Власне, гобіти не надто й переймалися тим, що їхні діти сидять десь допізна, особливо якщо там був безкоштовний харч. Виростити гобітеня — для цього потрібно не один віз провіанту!
Був у тій гостині не один Торбин і не один Бофин, а також багато Туків і Брендіцапів; були всілякі Грабарі (родичі бабуні Більбо Торбина) й усілякі Груби (кревні його ж таки дідуся за Туковою лінією), а ще й декілька Норчуків, Випринів, Тугопасків, Борсухатів, Добротілів, Сурмачів і Гордостопів. Декотрі з них доводилися Більбо дуже далекими родичами, а були й такі, котрі взагалі ніколи раніше не бували в Гобітові, бо жили у віддалених закутках Ширу. Не забули і про Саквілів-Торбинів. На свято прийшли Ото і його дружина Лобелія. Їм не подобався Більбо, а Фродо взагалі викликав у них огиду, проте поштівка була справді чудова, а запрошення на ній — написане золотим чорнилом, тож відмовити було практично неможливо. Крім того, їхній кузен Більбо вже багато років удосконалював свої кулінарні вміння, і його страви високо цінували.