Усі сто сорок чотири гості як один очікували на приємне свято, хоча їх трохи лякало наближення промови їхнього господаря після застілля (річ обов’язкова). Більбо був схильний додавати до таких промов фрагменти того, що він називав поезією, а інколи, після чарчини-двох, починав згадувати нісенітні пригоди часів його таємничої подорожі. Гості не розчарувалися: свято і справді було дуже особливим, а сама учта вдалася на славу: багата, розкішна, розмаїта і тривала. Упродовж наступних тижнів ніхто в тій околиці майже не купував харчів, до того ж бенкет у Більбо спорожнив запаси більшості крамниць, винних льохів і комор на багато миль довкола, тож це не мало великого значення.
Після бенкету (коли його вдалося більш-менш закінчити) настала черга Промови. Проте більшість товариства на ту пору вже була налаштована терпляче її вислухати, бо дійшла до стадії, яку гобіти називали «напхатися по саму зав’язку». Вони сьорбали свої улюблені напої, пережовували свої улюблені ласощі й забули про свої страхи. Гості ладні були вислухати будь-що, радо вітаючи промовця після кожної паузи.
— Любий мій народе, — розпочав Більбо, підвівшись зі свого місця.
— Слухайте! Слухайте! Слухайте! — прокотилося юрмою, відлунюючи хором голосів, бо гобіти, здавалося, неохоче дослухалися до власної поради. Більбо вийшов з-за столу, зробив кілька кроків і виліз на стілець під освітленим деревом. Світло ліхтариків упало на його обличчя, що променилося радістю; на вишитому шовковому камзолі зблиснули золоті ґудзики. Усі помітили, як він стоїть: махаючи однією рукою в повітрі, а другу тримаючи в кишені штанів.
— Любі мої Торбини та Бофини, — знов озвався Більбо, — любі мої Борсухатки і Брендіцапи, Виприни і Грабарі, Груби і Добротіли, Норчуки і Сурмачі, Тугопаски і Туки, і, звичайно ж, Гордостопи.
— ГордоСТУПИ! — викрикнув літній гобіт у кінці шатра. Його, звісно ж, звали Гордостопом, і не даремно: його ступні були великі, неймовірно волохаті, причому обидві лежали на столі.
— Гордостопи, — повторив Більбо. — А також дорогі мої Саквілі-Торбини, яких я нарешті знову вітаю в Торбиному Куті. Сьогодні мій сто одинадцятий день народження: мені виповнилося сто одинадцять років!
— Слава! Слава! Найщиріші вітання! — загукали присутні й затарабанили радісно по столах. Промова Більбо вдалася. Такі слова гобітам були до душі: короткі й очевидні.
— Сподіваюся, всі ви радієте так само, як і я.
Оглушлива овація. Вигуки «так» (і «ні»). Звуки сурем і ріжків, сопілок і флейт, інших музичних інструментів. На святі, як уже сказано, було чимало молодих гобітів. Заторохтіли сотні музичних деренчал. На більшості з них було тавро «ДІЛ» — майже ніхто з гобітів не знав, що це означає, та всі одностайно погоджувалися, що деренчала були справді дивовижні. Вони складалися з дрібних, але досконало зроблених деталей, які чарівно звучали. І от в одному кутку шатра декотрі з юних Туків чи Брендіцапів, припустивши, що дядько Більбо завершив свою промову (бо сказав уже все, що годилося), влаштували імпровізований оркестр, награючи веселу танцювальну мелодію. Пан Еверард Тук і панна Буркуна Брендіцап вибралися на стіл і з поясами в руках повели «коло-стриб» — танок прегарний, але надто вже енергійний.
Однак Більбо ще не завершив. І, вихопивши з рук у сусіднього малюка ріжок, він тричі голосно просурмив. Гамір ущух.
— Я не затримаю вас надовго, — гукнув Більбо.
Звідусіль залунали оплески.
— Я зібрав вас усіх разом із певної Причини.
І те, як він вимовив ці слова, вразило присутніх. Довкола запала майже цілковита тиша, а один-два Туки навіть нашорошили вуха.
— Власне, причин є аж три! Перша — щоби сказати вам усім, що я безмежно всіх вас люблю та що сто одинадцять років — це закороткий час, відведений для життя серед таких чудових і неперевершених гобітів.
Шалений вибух схвалення.
— Половини з вас я не знаю бодай наполовину так добре, як би хотів, і менш ніж половину з вас я люблю наполовину менше, ніж ви на те заслуговуєте.
То був несподіваний і надто складний зворот. Де-не-де пролунали поодинокі аплодисменти, проте більшість присутніх просто силкувалася збагнути сказане й вирішити, чи можна сприймати це за комплімент.
— Друга — щоби відсвяткувати мій день народження.
Знов оплески.
— Слід було би сказати: «НАШ день народження». Бо сьогодні, звісно ж, святкує свій день народження також і Фродо — мій спадкоємець та племінник. Сьогодні він досягнув повноліття і вступає у володіння своїм спадком.
Недбалі оплески кількох старійшин і кілька гучних вигуків: «Фродо! Фродо! Старий веселун Фродо!» — від молоді. А Саквілі-Торбини насупились і мізкували, як можна розтлумачити фразу «вступає у володіння своїм спадком».
— Разом нам виповнилося сто сорок чотири роки. Число присутніх тут відповідає цій видатній сумі — одному ґросу, якщо дозволите вжити такий вислів.
Жодних оплесків. Це ж смішно. Багато гостей, особливо Саквілі-Торбини, образилось, адже вони почулися так, ніби їх покликали тільки для того, щоби вийшло певне число, ніби вони — це речі в пакунку.
— Один ґрос, хай йому! Вульгарний вислів.
— Сьогодні також, якщо дозволите пригадати давню історію, річниця мого прибуття в діжці до Есґарота на Довгому Озері — хоча тоді я геть-чисто забув, що то був мій день народження. На ту пору мені був тільки п’ятдесят один, і дні народження не здавалися надто важливими. Учта, проте, вдалася на славу, хоч я був дуже застуджений і, пригадую, міг витиснути зі себе тільки: «Дуже ваб дяґую». Нині ж повторю це правильніше: дуже вам дякую за те, що прийшли на моє маленьке свято.
Затята тиша. Усі боялися, що тепер їм не уникнути якоїсь пісні чи вірша, і тому почали нудитися. Ну, чому, чому він не припинить балакати і не дасть випити за його здоров’я? Проте Більбо не співав і не декламував віршів. На мить замовк.
— Третя й остання, — продовжив він. — Я хочу зробити ОГОЛОШЕННЯ.
Він вимовив це слово так голосно та несподівано, що всі, кому ще стало на те снаги, повсідалися на свої місця.
— Шкода оголошувати таке — бо, як я казав, сто одинадцять років — це надто мало для того, щоб уповні насолодитися проведеним із вами часом, — але це — кінець. Я йду. Іду негайно. Прощавайте!
Більбо ступив крок униз і розчинився в повітрі. Зблиснуло сліпуче світло, всі гості на мить замружились. А коли вони розплющили очі, Більбо вже ніде не було видно. Сто сорок чотири приголомшені гобіти сиділи й мовчали. Старий Одо Гордостоп забрав ноги зі столу, і тупнув. Після цього запала мертва тиша, доки раптом, кілька разів глибоко вдихнувши, кожен Торбин і Бофин, Борсухатко і Брендіцап, Виприн і Грабар, Груб і Добротіл, Норчук і Сурмач, Тугопасок і Тук, а також Гордостоп ураз заговорив разом із усіма іншими.
Присутні погодилися, що це невдалий жарт і що, аби зцілити гостей від прикрої несподіванки і тривоги, потрібно піднести ще страв та напоїв.
«Більбо втратив розум. Я завжди це казав», — таким був найпоширеніший коментар до цієї пригоди. Навіть Туки (за кількома винятками) вважали поведінку Більбо неприпустимою. На той момент усі були переконані, що його зникнення — це ніщо інше, як сміховинна витівка.
Проте старий Рорі Брендіцап був не вельми певен цього. Ні вік, ані грандіозна вечеря не затьмарили його розуму, тож він сказав своїй невістці Есмеральді:
— У цьому, любонько моя, є щось підозріле! Гадаю, навіжений Торбин знову кудись подався. Пришелепуватий старий дурень. Але навіщо тим перейматися? Він же не забрав зі собою питво.
І Рорі голосно гукнув до Фродо, щоби той знову пустив по колу вино.
З усіх присутніх лише Фродо не мовив і слова про те, що трапилося. Якусь часинку він тихо сидів біля порожнього крісла Більбо, не звертаючи уваги на жодні зауваження та запитання. Жарт припав йому до душі, хоча він, певна річ, знав про нього. Фродо ледве стримувався від сміху, дивлячись на обурення та подив гостей. Водночас почувався глибоко стривоженим: він раптом збагнув, що старий гобіт безмежно йому дорогий. Більшість гостей продовжувала їсти й пити, обговорюючи ненормальні витівки Більбо Торбина, колишні й теперішні; проте розгнівані Саквілі-Торбини вже пішли. Фродо перестала цікавити ця вечірка. Він розпорядився, щоби подали ще вина, потім підвівся, мовчки осушив свого келиха за здоров’я Більбо й вислизнув зі шатра.