Були там, звісно, вікна. Питання про те, чи змогла б крізь одне з них пробратися людина, так і залишиться суто теоретичним. Тек же на практиці довів, що мавпа це може.
Видершись на дах монастиря, він подряпався на вежу, рухаючись від цеглини до слизької цеглини, від виступу до нерівності, підсобакуватим гарчанням небес; кінець кінцем зачепився-таки за стіну точнісінько під зовнішнім підвіконням. На нього безугавно падав дощ. Він почув пташиний спів у кімнаті. Побачив краєчок мокрого синього шалика, перекинутого через підвіконня.
Схопився за край і підтягувався, аж доки зміг зазирнути.
Вона була спиною до нього. Сиділа в синьому сарі на ослінчику в протилежному кінці світлиці.
Він випнувся на підвіконня й прочистив горло.
Вона швидко обернулася. На ній був серпанок, тож риси її годі було розрізнити. Подивившись на нього крізь вуаль, вона встала й перетнула світлицю.
Він був нажаханий. Колись струнка, тепер вона мала широкий стан; ступавши колись пружно, мов гілочка хитається, зараз вона перевалювалася з ноги на ногу; обличчя було затемне; навіть крізь серпанок видно було, що лінії носа й підборіддя надто різкі.
Він схилив голову й проспівав;
— «Наша будь з тієї хвилі, як зібралися ми спати, ніби птаство на дерева!»[12]
Вона стояла нерухома, мов власна статуя внизу в головній залі.
— «Злодія жени далеко, Ноче, — вовка та вовчицю, — дай заночувати гарно!»
Вона поволі простягла руку й поклала йому на голову.
Трохи помовчавши, прорекла:
— Благословляю, маленький. На жаль, більше нічого дати не можу. Ні захистити, ані красою обдарувати — самій бракує цих розкошів. Як тебе звуть?
— Тек, — відказав він.
Вона торкнулася свого чола.
— Знала я колись одного Тека... Давно минулими днями, далеко звідси...
— Я — той Тек, пані.
Вона присіла на підвіконня. Трохи згодом він збагнув: вона плаче під вуаллю.
— Не плач, богине. Тек тут. Пам’ятаєш Тека-архівара? Списосяйного? Готовий він уволити твої веління.
— Теку... — мовила вона. — Ох, Теку! І ти? Я не знала, не чула...
— Колесо[13] повернеться ще раз, пані, і хтозна? Може, усе стане ще й ліпше, ніж колись.
Її плечі здригнулися. Він простягнув був до неї руку, але забрав.
Вона обернулася й подала йому свою.
Помовчавши цілу вічність, сказала:
— Самопливом наш статус не поновиться й справи не владнаються, Теку Списосяйний. Мусимо проторувати власний шлях.
— Що-що? — спитав був він, аж тут утямив: — Сем?
Вона кивнула.
— Саме він. Наша надія проти Небес, любий Теку. Якщо вдасться його вернути, у нас буде шанс жити знову.
— То саме тому ти йдеш на цей ризик, тому сидиш у тигрячій пащі?
— А чому ж іще? Коли справжньої надії немає, мусимо викарбувати власну. Хай навіть ця монета й буде фальшива, та, може, її таки вдасться збути.
— Фальшива? Ти не віриш, що він був буддою?
Вона реготнула.
— Сем був найвидатніший шарлатан на божій чи людській пам’яті. А ще — найгідніший суперник Тримурті[14] за всі часи. Не дивися на мене так збентежено, архіваре! Ти ж знаєш, що він украв канву свого вчення, шлях і досягнення, усі ці шати, із заборонених доісторичних джерел. Це була зброя, не більше. Його головна сила полягала у власній нещирості. Був би він знову з нами...
— Владарко, святий чи шарлатан, а він таки повернувся.
— Не кепкуй із мене, Теку.
— Богине, владарко! Я щойно від владаря Ями, він саме вимикає молитвомашину з отим своїм переможно насупленим виразом.
— Але ж задум був майже безнадійний... Владар Аґні[15] казав якось, ніби це цілком неможливо.
Тек устав.
— Богине Ратрі! — мовив він. — Хто з усіх, від людей до богів, знається на такому ліпше, ніж Яма?
— На це запитання, Теку, відповіді я не маю, бо її не існує. Але чому ти такий певний, що він зловив нашу рибку?
— Бо він — Яма.
— Тоді ось моя рука, Теку. Веди мене знову, як колись. Погляньмо на Бодгісатву вві сні.
І Тек вивів її крізь двері, униз сходами, у долішні палати.
Печеру заливало світло, породжене не смолоскипами, а Яминими генераторами. Ліжко на узвишші з трьох боків огороджували ширми. Апаратура здебільшого теж уже була схована за ширмами й завісами. Обслуга з ченців у шафранових рясах безшумно сновигала по великій палаті. Біля ліжка стояв Яма, майстерний винахідник.
Їхнє наближення декотрі з добре вишколених незворушних ченців зустріли короткими вигуками. Тек глянув на жінку обіч себе й відступив на крок, затамувавши подих.
Огрядна тітонька, з якою він щойно говорив, зникла. Він знову стояв поруч Безсмертної Ночі, що про неї написано: «Простяглася на весь простір, по долинах та по горах, пітьму геть жене зірками».
Дивився Тек лиш якусь хвилю, а тоді затулив очі. Вона й досі зберігала цей залишок свого давнього Образу.
— Богине... — почав був він.
— До сплячого! — звеліла Ратрі. — Він ворухнувся.
Вони підійшли до ложа.
І сталося те, що згодом малювали на фресках у кінці незліченних коридорів, вирізьблювали на стінах Храмів, зображували на стелях численних палаців, — пробудився той, кого знали під різними йменнями: Магасематман, Калкін[16], Манджушрі, Сіддгартха[17], Татхаґата[18], Ув’язнювач, Майтрея[19], Просвітлений, Будда й Сем. Ліворуч од нього стояла богиня-Ніч, праворуч — Смерть; у ногах згорбився Тек-мавпа, немов одвічний коментар щодо співіснування тваринного й божественного.
Одягнений він був у звичайнісіньке смагляве тіло середнього зросту й віку; риси мав пересічні й невиразні; розплющив очі — темні.
— Чолом тобі, Володарю Світла!
Слова ці проказала Ратрі.
Очі блимнули. Погляд був відсутній. Ніде в палаті ніхто не ворушився.
— Чолом тобі, Магасематмане, Буддо! — мовив Яма.
Невидющі, очі витріщалися в простір.
— Привіт, Семе, — сказав Тек.
Лоб трохи зморщився, очі примружилися, погляд спинився на Теку, відтак перейшов на інших.
— Де?.. — прошепотів він.
— У моєму монастирі, — відповіла Ратрі.
Без жодного виразу він поглянув на її красу.
Тоді так щільно заплющив очі, що їхні кутки пішли брижами. Від вищиру болю рот його став луком, стиснуті зуби — стрілами.
— Ти правда той, кого ми назвали? — спитав Яма.
Відповіді не було.
— Ти той, що дав рівний бій небесному війську на берегах Ведри?
Рот пом’якшав.
— Ти той, що кохав богиню смерті?
Очі блимнули. Губ торкнулася скороминуща усмішка.
— Це він, — заявив Яма. Тоді запитав: — Хто ти, чоловіче?
— Я? Я — ніщо, — відказав той. — Якийсь листочок у вирі. Пір’їнка на вітрі...
— Шкода, — мовив Яма, — бо у світі й так задосить листя й пір’я, і я б не гарував так довго, тільки щоб примножити їхню кількість. Я потребував чоловіка, який міг би повести далі війну, перервану його відсутністю, чоловіка могутнього, який міг би протиставити свою могуть божій волі. Думав був, що ти — він.
— Я... — він знову примружився, — Сем. Я Сем. Колись давно... Я ж таки бився, чи не так? Багато разів...
— Ти був Сем Великодухий, Будда. Пам’ятаєш?
— Може, і був...
В очах його повільно розгорявся вогонь.
— Так, — мовив він зрештою. — Був. Найсмиренніший із гордовитих, найгордовитіший зі смиренних. Я бився. Певний час я вчив Шляху. Бився знову, учив знову, пробував політику, чари, отруту... Я бився в такій жахній великій битві, що саме сонце сховало лице від різанини — люди й боги, звірі й демони, духи землі й повітря, вогню й води, буреплази й коні, мечі й колісниці...
12
Тут і далі стосовно до Ратрі автор цитує гімн «До ночі» зі збірки релігійних гімнів «Ріґведа», однієї з Вед — найдавніших священних текстів індуїзму. Відповідні українські цитати подано за перекладом П. Ріттера.
13
Самсара (сансара), коло перероджень у так званих дгармічних релігіях (індуїзмі, буддизмі тощо), символ якого — колесо.
14
Велика трійця індуїзму: боги Брахма (творець світу), Вішну (охоронець світоладу) і Шива (руйнівник світу).