Другий — за ним. Він спробував був застрибнути зверху, але в непробивний живіт йому вперся червоний чобіт, а руками Яма схопив його за барки й смикнув уперед-униз. Він перелетів через Ямину голову й упав спиною на сланцеву ділянку.
Яма звівся на коліна й повернувся, а другий саме скочив на ноги й вихопив із-за ременя кинджал. Тоді припав до землі — і досі з безпристрасним лицем.
На мить їхні очі зустрілися, але цього разу другий своїх не відвів.
— Тепер я можу витримати твій смертозорий погляд, — заявив боєць, — і він мене не спинить. Надто добре ти мене навчив!
А коли він кинувся вперед, Яма відірвав руки від талії і, мов батогом, хвисьнув його мокрим поясом по стегнах.
Захопив так, що чоловік, випустивши кинджал, упав йому в міцні обійми; тоді Яма відштовхнувся ногою і потягнув того назад на глибочінь.
— Ніхто не співа гімнів диханню, — сказав Яма. — Але спробуй-но без нього!
Тоді пірнув і потяг другого із собою, стискаючи сталевими хомутами рук.
Пізніше, набагато пізніше, мокрий чоловік стояв біля струмка. Відхекуючись, він тихо мовив:
— Ти був... найвидатніший... із посталих проти мене... за всі віки, що я пам’ятаю... Шкода, що тут скажеш...
Відтак, перетнувши струмок, неспішно пішов далі крізь кам’янисті пагорби.
Увійшовши до Алунділа, подорожанин зупинився в першому-ліпшому заїзді. Винайняв кімнату, замовив ванну. Скупався, поки слуга чистив його вбрання.
Перед вечерею підійшов до вікна й визирнув на вулицю. У повітрі стояв різкий запах буреплазів, знизу долинала балаканина багатьох голосів.
Люди покидали місто. У дворі в нього за спиною готувалися до виїзду ранкового каравану. Цієї ночі закінчувалося весняне свято. Під ним на вулиці й досі торгували ділки, матері заспокоювали втомлених дітлахів, а місцевий князик вертався зі своїми людьми з ловів, уполювавши двох вогнекогутів, прив’язаних тепер до спини стрибучого буреплаза. Він спостерігав, як виснажена повія щось обговорювала з жерцем, на вигляд іще більш виснаженим, як той раз по раз крутив головою, а зрештою пішов геть. Один місяць уже стояв високо в небі, золотився з-за Божого Мосту, а другий, менший, щойно з’явився над небокраєм. У вечірньому повітрі відчувалося прохолодне збудження, доносячи до нього понад запахами міста пахощі весняного зростання: маленькі паростки й ніжна травичка, чистий дух синьо-зеленої весняної пшениці, волога земля, буйна повідь. Перехилившись уперед, він міг бачити Храм на пагорбі.
Він покликав слугу, звелів принести вечерю в кімнату й послати по одного місцевого купця.
Вечеряв повільно, на їжу не надто зважав. Коли доїв, привели купця.
На тому був повний зразків плащ. Оглянувши їх, гість зрештою зупинився на довгій шаблі й короткому кинджалі, які засунув за пояс.
Тоді вийшов у вечірнє місто й рушив вибоїстою головною вулицею. У дверях там і сям обіймалися закохані. Він проминув будинок, де оплакували померлого. Півкварталу за ним дибав жебрак, аж нарешті перехожий повернувся до нього, глянув у вічі й прорік: «Ти не кульгавий», — після чого той здимів, розчинившись у натовпі. Над головою почали вибухати феєрверки, випускаючи до землі довгі язики вишневого кольору. Храмові сурми з гарбузовими горловинами заграли нагасварам. Із дверей вивалився чолов’яга, зачепив перехожого, а той зламав йому зап’ясток, відчувши, як чужа рука торкнулася його гаманця. Чолов’яга лайнувся й покликав на поміч, але він зіштовхнув його в канаву й пішов собі далі, відігнавши двох спільників злодія одним темним поглядом.
Кінець кінцем він прийшов до Храму, трохи повагався й ступив усередину.
Пройшов на внутрішнє подвір’я вслід за жерцем, який саме заносив статуетку з ніші на зовнішньому дворі.
Оглянув подвір’я та хутко рушив туди, де стояла статуя богині Калі. Довго споглядав її, витягши шаблю й поклавши їй до ніг. Коли підняв зброю й повернувся, то помітив, що за ним стежить жрець. Він кивнув чоловікові, який негайно наблизився й побажав йому доброго вечора.
— Добривечір, жерче, — відповів він.
— Хай освятить Калі твій булат, воїне.
— Дякую. Вже.
Жрець усміхнувся.
— Сказав, ніби знаєш напевно.
— І це зухвало з мого боку, га?
— Ну, якось не надто тактовно.
— Хай там як, удивляючись у її кумирню, я відчув, як на мене зійшла її сила.
Жрець здригнувся.
— Попри мою посаду, — заявив він, — такої сили я волів би не відчувати.
— Її сила тебе лякає?
— Скажімо, — мовив жрець, — попри її велич, кумирню Калі не так часто навідують, як кумирні Лакшмі[81], Сарасваті, Шакті[82], Шйтали[83], Ратрі й інших менш страхітливих богинь.
— Але ж кожна з них поступається їй величчю.
— І жахливістю.
— То й що? Попри її могуть, ця богиня не є несправедлива.
Жрець усміхнувся.
— Та хто ж із тих, хто прожив хоча б років двадцять, бажає справедливості, воїне? Особисто мене значно більше вабить милосердя. Волію поблажливого божества.
— Слушно, — мовив другий, — але я, як ти постеріг, воїн. Моя власна натура близька до її. Ми мислимо схоже, богиня і я. Ми погоджуємося в більшості питань. Коли ж ні, я згадую, що вона ще й жінка.
— Я хоч тут мешкаю, — сказав жрець, — але так по-панібратському про богів, якими опікуюсь, не говорю.
— Хіба що прилюдно, — відповів чоловік. — Не треба мені оце про жерців. Я пиячив із багатьма з вас і знаю, що ви не менш схильні до блюзнірства, ніж решта людства.
— На все свій час і своє місце, — мовив жрець, поглядаючи назад на статую Калі.
— Еге ж, еге ж. А скажи-но мені, чого це постамент Яминого кумира давно не мили? Він припав пилом.
— Мили його не далі як учора, але відтоді перед ним пройшло стільки прочан, що він неабияк забруднився.
Другий усміхнувся.
— То чого ж тоді біля його ніг ані приносів, ані решток офір?
— Ніхто не дарує квітів Смерті, — пояснив жрець. — Прийдуть, подивляться та йдуть собі. Нам, жерцям, завжди здавалося, що ці дві статуї розташовано вдало. Жахлива пара, га? Смерть і велителька руйнації?
— Могутня команда, — сказав чоловік. — Але чекай, то ти хочеш сказати, що Ямі не приносять жертв? Ніхто-ніхто?
— Окрім нас, жерців, коли цього вимагає календар ушановування, і, доволі зрідка, когось із городян, у котрого при смерті кохана людина, якій відмовили в негайному перевтіленні, — окрім таких випадків, я жодного разу не бачив, щоб Ямі щось офірували просто та щиро, із доброї волі чи любові.
— Він, либонь, почувається ображеним.
— Це не так, воїне. Хіба ж усі живі істоти самі собою не суть жертви Смерті?
— Воістину, правду кажеш. І нащо йому їхня добра воля чи любов? Дари не потрібні, бо бере він, що схоче.
— Як і Калі, — погодився жрець. — На прикладі цих двох божеств не раз шукав я виправдання атеїзму. На жаль, вони проявляють себе у світі надто помітно, щоб їхнє існування можна було б переконливо спростувати. Шкода.
Воїн зареготав.
— Жрець, що вірує мимоволі! Мені це до вподоби. Сміхота, та й годі! Ось, купи-но собі барильце соми на жертовні цілі.
— Дякую, воїне. Так і зроблю. Долучишся до мого невеличкого узливання — коштом Храму?
— Авжеж, побий мене Калі! — відповів той. — Але тільки до невеличкого.
Він супроводив жерця до центральної споруди, а потім — одним маршем сходів у льох, де вони відкоркували барило соми й наточили два кубки.
— За твоє здоров’я і довголіття! — мовив він, здіймаючи один із них.
— За твоїх смертолюбних патронів, Яму й Калі, — відповів жрець.
— Дякую.
Вони вихилили міцнющий трунок, і жрець наточив ще по одному.
— Щоб твоє горло не змерзло вночі.
— Чудово.
— Добре, що ці подорожні нарешті від’їздять, — сказав жрець. — Їхні пожертви збагатили Храм, але самі вони значно втомили тих, хто при ньому працює.
— За від’їзд прочан!
— За від’їзд прочан!
Вони знову випили.