— Хай би яка була твоя здібність, Семе, я бачу, що вона зараз стійка до мого смертозору. Вважай, пощастило тобі, що я ослаб...
— Ще й як, бо голова в мене замалим не розколюється. Бодай тобі повилазило!
— Одного дня я знову випробую твою здібність, і навіть якщо вона й тоді встоїть перед моєю, ти того дня все одно ляжеш трупом. Як не від Атрибута мого, то від булата.
— Якщо це виклик, волію не поспішати його приймати. Пропоную перевірити правдивість моїх слів, перш ніж дотримати свого.
Пісок тим часом дійшов Ямі вже до середини стегон.
Сем зітхнув і зліз із сідала.
— До цієї скелі веде лиш один безпечний прохід — ним я звідси й піду. А тепер скажу тобі, як зберегти життя, якщо ти не надто гордовитий. Я наказав ченцям прийти сюди рятувати мене, якщо почують поклик на допомогу. Я вже згадував, що не збираюся кликати на допомогу, і це правда. Та якщо ти гукнеш їх отією своєю могутньою голосиною, вони будуть тут, перш ніж ти провалишся набагато глибше. Вони бережно доправлять тебе на тверду землю й не намагатимуться тобі зашкодити, бо це не по-їхньому. Мене тішить думка, що бога смерті врятують ченці Будди. Добраніч, Ямо. Тепер я тебе покину.
Яма всміхнувся.
— Прийде й інший день, о Буддо, — заявив він. — Я зможу дочекатися. Тепер же біжи якнайдалі, якнайшвидше. Світ не досить великий, щоб сховати тебе від мого гніву. Я тебе вистежу й такого просвітлення навчу — геєна померкне.
— А поки що, — відказав Сем, — раджу або вдатися до допомоги моїх послідовників, або ж опанувати непросте мистецтво дихати багном.
Він обережно перетнув поле, відчуваючи на спині пекучий погляд Ями.
Діставшись до стежки, обернувся й додав:
— А на Небесах можеш сказати, що мене покликали з міста справи.
Яма не відповів.
— Гадаю, я укладу угоду щодо певної зброї, — завершив Сем. — Певної дуже особливої зброї. Тож коли прийдеш по мене, захопи й подружку. Якщо їй сподобається побачене, вона, може, умовить тебе перебігти.
Потому він ступив на стежку й пішов у ніч, насвистуючи, під білим і золотавим місяцями.
Розділ четвертий
Розповідають, як Володар Світла зійшов у Колодязь Демонів, щоб укласти угоду з вождем ракашів. Його наміри були щирі, але ракаші є ракаші. А саме — лихі створіння, що володіють неабиякими силами, довго живуть і здатні набувати практично будь-якої подоби. Ракаші майже незнищенні. Їхня головна нестача — справжнє тіло, їхня головна чеснота — сумлінна сплата гральних боргів. Те, що Володар Світла взагалі пішов у Пекло, в Колодязь, означає, либонь, що стан речей у світі його дещо непокоїв...
Коли боги й демони, як одні, так і другі — нащадки Праджапаті[89], стали на битву одні з другими, боги схопилися за життєвий принцип Удгітхи[90], гадаючи, ніби він допоможе їм подолати демонів.
Вони медитували над Удгітхою, яка діє через ніс, але демони прохромили його лихом. Через це нюх відчуває як приємне, так і відразливе. Отже, нюху торкнулося лихо.
Вони медитували над Удгітхою як над словом, але демони прохромили його лихом. Через це говорять як правду, так і кривду. Отже, слів торкнулося лихо.
Вони медитували над Удгітхою, яка діє через око, але демони прохромили його лихом. Через це зір бачить як гоже, так і бридке. Отже, ока торкнулося лихо.
Вони медитували над Удгітхою як над слухом, але демони прохромили його лихом. Через це чуються й добрі речі, і злі. Отже, вуха торкнулося лихо.
Вони медитували над Удгітхою як над розумом, але демони прохромили його лихом. Через це бувають думки як пристойні, правдиві й добрі, так і непристойні, фальшиві й лихі. Отже, розуму торкнулося лихо.
Пекельний Колодязь лежить на верхівці світу й сягає його коріння.
Він, імовірно, старий, як і сам світ, а коли ні, то мав би бути, бо на вигляд саме такий.
Починається він із порталу. У ньому — величезні вилощені металеві двері, зведені Першими, тяжкі, як гріх, заввишки з трьох людей, а завширшки в половину від цієї висоти. Товщина їхня сягає повного ліктя, а на них — мідне кільце з голову завбільшки, складний натискний замок і напис приблизно такого змісту: «Забирайся. Тут тобі не місце. Якщо таки спробуєш увійти, зазнаєш невдачі, ще й заслужиш прокляття. Якщо ж тобі якось та вдасться, то не скаржся потім, що тебе не застерігали, і не турбуй нас своїми передсмертними молитвами». І підпис: «Боги».
Розташовані ці двері біля піка височенної гори під назвою Чанна в краю височенних гір під назвою Ратнаґари. Земля там увесь час під снігом, а на спинах бурульок, якими пообростали обледенілі верхівки скель, наче хутро, переливаються веселки. Повітря там гостре, мов меч. Небо — яскраве, мов котяче око.
Дуже мало ніг ступало на стежку, що веде до Пекельного Колодязя. Із тих, хто сюди дійшов, більшість приходила тільки глянути, чи справді існують ті великі двері. Коли ж ці мандрівники верталися додому й стверджували, що бачили вхід, то їх зазвичай брали на глузи.
Промовисті подряпини на пластині замка свідчили, що хтось і справді намагався ввійти. Та устатковання, яке впоралося б із великими дверми, неможливо було туди доправити чи як слід розташувати. Стежина, що веде до Пекельного Колодязя, на останньому тристафутовому відтинку свого підйому має менше десяти дюймів завширшки; на тому, що залишилося від колись широкого придверного карниза, помістяться хіба шестеро, і то в тисняві.
Кажуть, буцімто Панналал Мудрий, вигостривши свій розум медитацією й усілякими формами аскетизму, розгадав, як працює замок, і ввійшов до Колодязя, провівши під горою день і ніч. Відтоді знали його як Панналала Безумного.
Гору під назвою Чанна, яка містить ті великі двері, п’ять днів шляху відділяє від одного сільця. Воно лежить у межах далекого північного князівства, що зветься Малва. Саме це гірське сільце, найближче до Чанни, не зветься ніяк, бо його люті й незалежні жителі зовсім не прагнуть, щоб їхній осідок з’явився на мапах князівських податківців. Щодо самого князя, то досить буде сказати, що він середнього зросту й середнього віку, хитрий, гладкуватий, ні чеснотливий, ані надміру горезвісний, а ще й казково багатий. Багатий він тому, що справляє високі податки зі своїх підданих. Коли його піддані починають ремствувати й краєм шириться буркіт щодо повстання, він оголошує війну якомусь сусідньому раджі й подвоює податки. Якщо воюється невдало, він страчує кількох генералів і вповноважує свого міністра миру замиритися з ворогом. Якщо з якогось дива воюється особливо вдало, він стягує контрибуцію за ту чи іншу образу, що стала приводом до всієї веремії. Проте найчастіше війна закінчується примиренням, а піддані, яким остогидла колотнеча, готові вже й із високим податком примиритися. Звуть його Відеґха, і він дуже багатодітний. Любить Краків — птахів, що їх можна навчити сороміцьких пісеньок, змій, яким час від часу згодовує нездібних до співів Краків, а ще — грати в кості. Діти йому не вельми до вподоби.
Пекельний Колодязь починається з великого порталу високо в горах, у найпівнічнішому закутку Відеґшиного князівства, поза яким інших людських держав уже немає. Він починається там і коркотягом спускається в серце гори під назвою Чанна, угризаючись, мов у той корок, у незнані людям розлогі печерні ходи, які сягають далеко під Ратнагари, а найглибші торкаються аж коренів світу.
До цих дверей прийшов подорожній.
Убраний був просто, подорожував сам-один і, здавалося, точно знав, куди прямує та що робить.
Він видерся стежиною на Чанну, пробравшись по її кощавому лику.
Щоб дістатися мети, себто дверей, він витратив ледь не цілий ранок.
Ставши перед ними, він хвильку перепочив, попив води з пляшки, витер губи тильним боком долоні й усміхнувся.
Потому всівся, зіпершись на двері спиною, і пообідав. Доївши, кинув у прірву листки, що правили були за обгортку для обіду, і дивився, як вони падають, ношені туди-сюди плином повітря, аж доки ті не щезнули з очей. Відтак розпалив люльку й закурив.