— А де ж його наречена?
— Чи я знаю? — відповів Рудра. — І чи мені не байдуже?
Муруґан усміхнувся.
— Колись я думав, що ти й сам відчуваєш до неї пристрасть, і то не скороминущу.
— Надто холодна, надто насмішкувата, — мовив Рудра.
— Дістав облизня, га?
Рудра повернув своє темне обличчя, яке ніколи не всміхалося, до яснолицього бога юності.
— Ви, божества плодючості, гірші від марксистів, — сказав він. — Знаєте лиш один різновид взаємин між людьми. Певний час ми просто приятелювали, але вона надто крута до своїх приятелів, тож утрачає їх.
— Таки дістав облизня?
— Ну, мабуть.
— А коли вона взяла собі за коханця Моргана, поета рівнин, що він одного дня перевтілився в дроздяка й полетів світ за очі, ти цілий місяць полював на дроздяків, аж доки ледь не до одного винищив їх на Небесах своїми стрілами.
— Я й досі на дроздяків полюю.
— Чому це?
— Не до душі мені їхні співи.
— Вона надто холодна, надто насмішкувата, — погодився Муруґан.
— Я не люблю, коли хоч хтось із мене глузує, молодобоже. Може, ти здатен обігнати Рудрині стріли?
Муруґан знов усміхнувся.
— Ні, — мовив він, — ні я, ні мої друзі локапали цього не можуть, та й не потребують.
— Коли я прибираю свого Образу, — мовив Рудра, — і підношу свій великий лук — дар не від абикого, а від Смерті, — то здатен пустити теплочутливу стрілу, яка зі свистом долає довгі милі, переслідуючи рухому ціль, і вбиває її, мов блискавка.
— Поговорімо про щось інше, — запропонував Муруґан, зненацька зацікавившись мішенню. — Як розумію, наш гість кілька років тому позбиткувався з Брахми в Магартсі й учинив насилля у святих місцях. Та якщо не помиляюся, він же — той самий, що заснував релігію миру й просвітлення.
— Той самий.
— Цікаво.
— М’яко сказано.
— І що ж робитиме Брахма?
Рудра стенув плечима.
— А Брахма його зна, — відповів він.
У місцині, званій Краєм Світу, де за гранню Небес нема нічого, крім віддаленого блискоту склепіння й голої землі, схованої далеко внизу під димною білою імлою, стоїть безстінний Павільйон тиші, на круглий сірий дах якого ніколи не падають дощі, на балконах і балюстрадах якого вранці кипить туман, а в сутінках гуляють протяги, наскрізь продимаючи просторі палати, де часом можна застати замислених богів, зломлених воїнів чи жертв кохання, що являються сюди обмірковувати всякі кривди й марноти, сидячи на суворих темних меблях або походжаючи між сірих колон під небом, де немає Божого Мосту, посеред кам’янистої місцини, де барв мало, а звучить лише вітер; там ледь не з днів Перших посиджували філософи й чарівниці, мудреці й маги, самогубці й аскети, звільнені від бажання переродитися чи поновитися; там, в осередку зречення й відлюдності, усамітнення й прощання, є п’ять кімнат, що звуться «Пам’ять», «Страх», «Журба», «Тлін» і «Розпач», а збудував це місце Кубера Гладкий, який чхати хотів на всі ці сентименти, але, бувши другом владаря Калкіна, звів цю споруду з веління Чанді[109] Лютої, відомої подеколи як Дурґа й Калі, адже лише він з усіх богів володів Атрибутом неживої відповідності, що давав йому змогу сповнювати витвори своїх рук емоціями й пристрастями, відчутними для тих, хто серед них перебував.
Вони сиділи в кімнаті під назвою «Журба» й пили сому, але ніяк не напивалися.
Навколо Павільйону тиші були сутінки, і їх обдували вітри, що кружляли Небесами.
Вони сиділи в чорних шатах на темних сидіннях, і його рука лежала поверх її на столику між ними, а на стіні, що відділяла Небеса від небес, рухалися гороскопи всіх їхніх днів. Вони мовчали й роздивлялися сторінки своїх століть.
— Семе, — мовила вона зрештою, — хіба недобре було?
— Добре, — відказав він.
— А в ті давні дні, до того як ти пішов із Небес до людей, ти кохав мене?
— Та вже й не пригадую. Давно це було. Обоє ми були тоді іншими людьми з іншими розумами в інших тілах. Може, ті двоє, хай би хто вони були, і кохали одне одного. Не пам’ятаю.
— Але я пам’ятаю весну світу, ніби вона була вчора, ті дні, коли ми разом їхали в бій, ті ночі, коли ми струшували зорі зі свіжофарбованого неба! Світ був тоді такий новий, геть інакший, у кожній квітці чигала загроза, за кожним сходом сонця — бомба. Ми разом, ти і я, здолали цілий світ, бо ж він зовсім не хотів нас приймати, усе було проти нас. Ми прорубували й пропалювали собі дорогу суходолом і морями, билися під морями й у небі, аж доки позбулися всього, що могло б нам чинити опір. Відтак збудовано міста, засновано царства, і ми підносили обраних правити ними, а коли вони переставали нас тішити, знову скидали. Що знають про ті дні молодші боги? Хіба можуть вони осягти ту могутність, яку пізнали ми — Перші?
— Не можуть, — відповів він.
— Коли ми царювали в нашому палаці понад морем і я подарувала тобі багатьох синів, а наші флоти розповзлися підкорювати острови, хіба не були ті дні прекрасні й благодатні? А вогняні ночі, сповнені пахощами й вином? Хіба ти мене тоді не кохав?
— Гадаю, ті двоє кохали одне одного, так.
— Ті двоє? Ми не аж такі інші. Ми не аж так змінилися. Хоч століття й пливуть геть, є деякі речі в єстві, які не змінюються, не інакшають, хай скільки тіл ти на себе вдягнеш, хай скільки коханців візьмеш, хай скільки краси чи бридоти побачиш або вчиниш, хай скільки думок передумаєш чи почуттів перечуєш. Твоє «я» стоїть у центрі всього цього й спостерігає.
— Розкрий плід. У ньому кісточка. Оце центр? Розкрий кісточку. У ній — нічого. Оце центр? Ми дві інші особи, не ті пан і пані над битвами. Добре було знати тих двох, але це й усе.
— Ти пішов із Небес, бо втомився від мене?
— Хотів змінити перспективу.
— Багато років я ненавиділа тебе за те, що пішов. Потому я, бувало, сиділа в кімнаті під назвою «Розпач», але мені забракло сміливості ступити за Край Світу. Ще пізніше бували часи, коли я тобі вибачала й викликала Сімох риші[110], щоб змалювали мені твою подобу, а тоді роздивлялася, як ти проживаєш день, і мені майже здавалося, наче ми знову разом. Іншим часом я жадала твоєї смерті, але ти перетворив мого ката на свого друга так, як перетворюєш мій гнів на прощення. То ти хочеш сказати, що нічого до мене не відчуваєш?
— Я хочу сказати, що більше тебе не кохаю. Було б незле, якби у всесвіті існувало хоч щось постійне й незмінне. Якщо щось таке є, то мусить бути сильніше від кохання, і мені воно не відоме.
— Я не змінилася, Семе.
— Владарко, обміркуй-но ретельно все, що сказала, усе, що пригадала сьогодні для мене. Перед тобою не той чоловік, якого ти пам’ятала. Ви з ним їздили опліч у дні кровопролиття. Тепер у світі настала тихіша доба. Ти прагнеш вогню й криці тих давніх часів. Ти думаєш, це той чоловік, але насправді розум твій збурює доля, що її ви певний час ділили, доля, що вже в минулому, і ти звеш її коханням.
— Хоч як я це зву, воно не змінилося! Його дні не минули. Це дещо постійне у всесвіті, і я закликаю тебе: поділи його зі мною знову!
— А що ж владар Яма?
— А що ж він? Ти давав раду й тим, хто був би йому рівня. Якби вижив.
— Тож тебе вабить лише його Образ?
Вона всміхнулася серед тіней і вітру.
— Звісно.
— Владарко-владарко, забудь мене! Живи з Ямою, будь його кохана. Наші дні минули, і я не бажаю їх згадувати. Вони були добрі, але минули. На все свій час, так само й закінчувати все треба своєчасно. Це — доба зміцнення здобутків людини в цьому світі. Час ділитися знаннями, а не схрещувати мечі.
— То за ці знання ти ладен битися з Небесами? Спробувати пограбувати Місто Небесне, відкрити його скарбниці світові?
— Ти ж знаєш, що так.
— Тоді, може, у нас таки є дещо спільне.
— Ні, владарко, не обманюйся. Твоя відданість належить Небесам, а не світу. Ти це знаєш. Якби я здобув волю, а ти б прилучилася до мене й ми воювали, то, можливо, певний час ти була б щаслива. Та чи перемогли б ми, а чи програли, наприкінці, боюся, була б ти ще нещасніша, ніж доти.