Це було одне з найдивніших відчуттів за все його життя.
Він відчував, як рухається вперед, як щодуху женеться.
Але ніщо не змінювалося. Брама не наближалася. Попри відчуття величезної швидкості він не рухався.
— Швидше, Ув’язнювачу! Швидше! — рокотав дикий голос. — Наслідуй літ вітру, удар блискавки!
Він спробував угамувати відчуття руху.
Тут його вдарили вітри, могутні вітри, що кружляють Небесами.
Він подолав їх, але голос тепер лунав просто поруч, хоч видно було саму лише тінь.
— «Чуття — це коні, а об’єкти — їхні шляхи, — мовив голос. — Якщо інтелект пов’язаний із розумом, що відволікається, він утрачає здатність розрізняти», — тут Сем упізнав у цьому ревінні ззаду себе могутні слова з «Катхаупанішади». — «У такому разі, — правив далі голос, — чуття стають неслухняні, наче дикий і норовистий кінь у слабкого візника».
Раптом небо довкола нього вибухнуло блискавками, і його огорнула темрява.
Він спробував був ув’язнити енергетичні потоки, що налетіли на нього, але не знайшов для цього жодної зачіпки.
— Це не насправді! — заволав він.
— Що насправді, а що — ні? — відповів голос. — Твої коні від тебе тікають.
Настала мить страшенної чорноти, коли він линув крізь вакуум чуттів. Потому відчувся біль. Потому не лишилось нічого.
Тяжко бути найстарішим молодобогом у колективі.
Він увійшов до Палати карми, попросив аудієнції в представника Колеса й пройшов за служником у приймальню кармовладця, котрий два дні тому змушений був відмовитися від задоволення його прозондувати.
— То як? — поцікавився він.
— Перепрошую за затримку, владарю Муруґане. Наш персонал залучили до весільних приготувань.
— Вони гуляють собі, коли мали б готувати моє нове тіло?
— Не варто ставити це так, владарю, ніби то справді твоє тіло. Це тіло, що його позичає тобі Велике колесо у відповідь на твої нинішні кармічні потреби...
— І воно не готове, бо обслуга десь гуляє?
— Воно не готове, бо обертання Великого колеса...
— Я хочу одержати його щонайпізніше завтра ввечері. Якщо воно не буде готове, Велике колесо може наїхати на своїх служителів такою собі Джаґаннатшиною[112] колісницею. Чуєш мене, кармовладцю? Розумієш?
— Чую, але такі слова не до ладу в цьому...
— Переселитися порекомендував мені Брахма, і він буде дуже задоволений, якщо весільний бенкет на Мильовому Шпилі я відвідаю вже в новій подобі. Чи мені переказати, що Велике колесо не може виконати його бажання, бо крутиться надміру повільно?
— Ні, владарю. Тіло буде готове вчасно.
— Дуже добре.
Він розвернувся й вийшов.
Кармовладець показав йому в спину давній і таємничий знак.
— Брахмо...
— Так, богине?
— Щодо моєї пропозиції...
— Усе буде зроблено, як пані просили.
— Я передумала.
— Передумала?
— Угу, владарю. Хочу людську жертву.
— Невже...
— Так.
— А ти й справді сентиментальніша, ніж я був думав.
— То буде це зроблено чи не буде?
— Відверто кажучи, у світлі останніх подій я волів би, щоб було.
— То вирішено?
— Буде, як бажаєш. А він мав більше потуги, ніж я був думав. Не чатував би тоді Володар Омани... Знаєш, я й не сподівався, що той, котрий сидів тихо аж так довго, може бути аж такий... талановитий, за твоїми словами.
— Віддаси це до мого цілковитого розпорядження, Творцю?
— Залюбки.
— А Владцю Злодіїв підкинеш на десерт?
— Гаразд. Хай буде так.
— Дякую, можний.
— Та пусте.
— Так. Пусте місце зостанеться. Добраніч.
— Добраніч.
Кажуть, що того дня, того великого дня, владар Ваю[113] зупинив вітри Небес, і на Місто Небесне й Канібуррський ліс опустився штиль. Читраґупта[114], слуга владаря Ями, розклав на Краю Світу величезне багаття з дерева запашних порід, смол, пахощів, парфумів і коштовних тканин; на багаття поклав він Талісман Ув’язнювача й великий синьоперий плащ, що належав був Шрітові, вождю демонів-катапутнів; поклав він туди й мінливий клейнод Матерів із-під Бані Жеврива, і шафранову рясу з пурпурового гаю під Алунділом, що вона, за переказами, належала колись Татхаґаті-Будді. Тиша, що запала вранці після нічної Гулянки Перших, була цілковита. На Небесах не видно було ані руху. Кажуть, що демони пурхали невидимі в горішньому повітрі, але боялися наблизитися до місця скупчення потуги. Кажуть, що було багато знамень і прикмет, які провіщали падіння можних. Богослови й житієписці стверджували, що той, кого звали Семом, відрікся від своєї єресі й віддався на ласку Тримурті. Кажуть також, буцім богиня Парваті, яка колись доводилася йому чи то дружиною, чи то матір’ю, чи то сестрою, чи то донькою, чи то всіма ними, утекла з Небес і замешкала в жалобі серед відьом східного континенту, що їх уважала за рідню. Зі світанком великий птах на ім’я Ґаруда — Боговоз Вішну, чий дзьоб трощить колісниці — коротко стрепенувся, прокидаючись, і видав у своїй клітці однісінький хрипкий крик, крик, що рознісся Небесами, ріжучи слух, мов скляне лезо — купу скалок, розлунюючи по всьому краї та пробуджуючи від найміцнішого сну. У літньому спокої Небес розпочався день Кохання і Смерті.
Вулиці Небес були порожні. Боги тимчасово трималися всередині, вичікуючи. Усі брами Небес надійно позамикали.
Злодюгу й того, кого послідовники звали Магасематманом (гадаючи, що він — бог), випустили. У повітрі раптом відчувся холодок, війнуло якоюсь химороддю.
Високо-високо над Містом Небесним, на платформі, що вінчала Мильовий Шпиль, стояв Володар Омани, Мара Сновійник. Одягнений був він у свій плащ усіх барв. Руки тримав догори, і сили всіх інших богів струменіли крізь нього, додаючись до його власної.
У його розумі сформувався сон. Відтак він накрив цим сном Небеса, як висока хвиля накриває водою берег.
Усі сторіччя відтоді, як їх сформував владар Вішну, Місто й дичавина співіснували пліч-о-пліч, бувши сусідами, але не торкаючись одне до одного, бувши приступними, але відділені одне від одного не якимсь просторовим проміжком, а величезною відстанню у свідомості. Вішну як Охоронець зробив так недарма. Та й тепер він не зовсім схвалював усунення своєї перепони, хай навіть тимчасового і обмеженого. Він не бажав бачити, як хоч якась дичавина пробереться в Місто, що його він колись подумки виплекав досконалим тріумфом форми над хаосом.
Проте сила Сновійника на певний час дала котам-примарам змогу бачити Небеса.
Вони неспокійно смикнулися на темних віковічних стежках Джунглів, що були почасти ілюзією. Там, у місці, що існувало тільки наполовину, їхні очі здобули нове бачення, а з ним прийшов неспокій і поклик полювати.
Серед мореплавців, отих усесвітніх пліткарів і розносників чуток, які, здається, знають геть усе, подейкували: деякі з примарних кішок, що вийшли того дня полювати, кішками насправді зовсім не були. Мовляв, у місцинах світу, де згодом бували боги, ходив поголос: дехто з Небесних того дня переодягся в тіла білих канібуррських тигрів і прилучився на вулицях Міста до ловів, за дичину яких правили злодюга-невдаха й той, кого колись звали Буддою.
Кажуть, що коли Сем блукав Містом, якийсь старезний дроздяк зробив над ним три кола, а тоді вмостився на плече й мовив:
— А чи ти, бува, не Майтрея, Володар Світла, що ото його світ чекав аж усі ці роки, той, чиє пришестя я давним-давно провістив у вірші?
— Ні, мене звуть Сем, — відповів він, — і я от-от покину світ, а не прийду в нього. А ти хто?
— Я птах, що був колись поетом. Літав я цілісінький ранок, відтоді як Гарудине гаркання розпочало день. Пурхав я Небесами там і сям, шукаючи владаря Рудру в надії запаскудити його своїм послідом, аж тут відчув, як увесь край накрила потуга химороді. Залетів я далеко й багато чого бачив, Володарю Світла.
— То що ж ти бачив, птаху, який був поетом?
— Бачив розкладене на краю світу незапалене багаття, навколо якого ворушаться тумани. Бачив запізнілих богів, які ширяють круг склепіння, — хто снігами женеться, хто у височині мчить. Бачив лицедіїв на ранзі й непатьї[115], що репетирували «Криваву маску» до весілля Смерті й Руйнації. Бачив, як владар Ваю підніс руку й зупинив вітри, що кружляють Небесами. Бачив усебарвного Мару на вершечку найвищої вежі й відчув потугу химороді, що її він навіює, бо вгледів, як коти-примари в пущі занепокоїлися, а тоді похопилися в цей бік. Бачив сльози чоловіка й жінки. Чув сміх богині. Бачив якийсь сяйний спис, здійнятий проти ранку, і чув вимовлену присягу. І, нарешті, побачив Володаря Світла, про якого давним-давно написав:
112
Джаганнатха (Владар Світу) — індійське божество, яке ототожнюють насамперед із Вішну. Існує традиція возити його подобу у величезній колісниці. За переказами, ця колісниця нерідко чавила колись вірян, які чи то самі кидалися під неї в релігійному екстазі, чи то потрапляли під колеса в тісняві.
115
Ранга — власне сцена, непатья — простір за сценою (в індійському театральному мистецтві).