Коли воно закінчилося, молодята покинули Небеса, щоб якийсь час мандрувати світом і тішитися багатьма місцинами. Ні слуг, ні челяді із собою не взяли, щоб мандрувалось вільніше. Ні послідовності своїх відвідин, ні тривалості перебування там чи сям не розголошували — та й сподівано, з такими-то небесними приятелями-жартунами.
Гульбища точилися собі й після їхнього від’їзду. Владар Рудра, заживши неймовірної кількості соми, видерся на стіл і завів був промову щодо молодої — і то таку, яка аж ніяк не сподобалася б Ямі, був би він присутній. З огляду на це владар Агні ляснув Рудру по губах і негайно дістав виклик на дуель — в Образах, із відстані завдовжки в Небеса.
Аґні полетів на гору за Канібуррою, а Рудра зайняв позицію поруч Краю Світу. Коли дали сигнал, Рудра випустив теплочутливу стрілу, яка зі свистом долала довгі милі, наближаючись до суперника. Однак владар Аґні засік її за п’ятнадцять миль від себе та спалив у повітрі вибухом Світового вогню, потім перемістив ту саму силу, мов світляну голку, і торкнув нею Рудру, спопеливши того на місці, а заразом і пронизавши склепіння за його спиною. Так була збережена честь локапалів, а на місце загиблого старого Рудри з лав напівбогів підвищили нового.
Один раджа й двоє верховних жерців умерли від отрути, ще й досить мальовничо, і для їхніх синюватих останків спорудили вогнища. Владар Крішна прибрав свого Образу й зіграв музику, після якої всяка інша — не музика, а коли він дограв, Гуарі Світла перемінила гнів на ласку, пом’якшала серцем і вернулася до нього. Сарасваті у всій своїй пишноті виконала Танець насолоди, а тоді владар Мара відтворив утечу Гельби й Будди вулицями Міста. Та ця остання мана багатьох занепокоїла, й імен у списку побільшало. Тут серед них посмів явитися демон у тілі юнака з головою тигра, який люто накинувся на владаря Аґні. Демона відігнали, об’єднавши сили, Ратрі й Вішну, та він спромігся чкурнути в безтілесність, перш ніж Аґні встиг прицілитися в нього своїм жезлом.
У дні по тому на Небесах сталися зміни.
Списосяйного Тека-архівара судили кармовладці й переселили в мавпяче тіло, записавши йому у свідомість спеціальне попередження, щоб його раз по раз поновлювали в тілі мавпи й він блукав світом у цій подобі доти, доки Небеса не зглянуться на нього й не помилують. Опісля його доправили в південні джунглі й випустили відробляти кармінний тягар.
Владар Варуна Справедливий зібрав навколо себе слуг і покинув Місто Небесне, щоб оселитися десь у світі. Дехто з його недоброзичливців порівнював цей від’їзд із від’їздом Нірріті Чорного, бога пітьми й зіпсуття, що залишив колись Небеса, сповнений лихої волі й міазмів багатьох моторошних проклять. Та Варунині недоброзичливці не були такі вже численні, бо знано було всім: Справедливим його величають засдужено, а огуда на його адресу легко може відбитися плямою на доброму імені самого огудника, отож про Варуну мало хто говорив — хіба що в перші дні по від’їзді.
Значно пізніше, у дні Небесних чищень, у світ вигнали ще декого з богів. Проте вигнання їхнє мало свої початки саме в тих часах, коли на Небеса знову приходив акселераціонізм.
Дальшими днями Брахма — найможніший із чотирьох божих чинів і вісімнадцяти райських воїнств, Усетворець, владар Високих Небес і всього під ними, із пупа якого пнеться лотос, руки якого збурюють океани, ноги якого за три кроки всі світи обходять, барабан слави якого вбиває жах у серця ворогів його, на правиці якого колесо закону, який спутує лиха змією, — почувався щораз більш ніяково та збентежено внаслідок обіцянки, необачно даної Володарці Смерті. Утім, він, найпевніше, учинив би так само й без її вмовлянь. Отже, головним результатом її дій було, імовірно, те, що завдяки їм він мав — хай і недовго — когось, кого міг звинуватити у своїх пізніших неприємностях. Його ж бо знали ще як Брахму Непохибного.
Після гульбищ склепіння Небес полагодили в кількох місцях.
У Музеї Небес відтоді повсякчас чатував озброєний вартовий.
Планували кілька вилазок демоноловів, але тільки в планах воно й лишилося.
Призначили нового архівара — з тих, хто ані найменшої тями про свій родовід не мав.
Канібуррських котів-примар ушанували символічною присутністю в Храмах по всій землі.
Останньої ночі гульбищ якийсь бог прибув сам-один до Павільйону тиші на Краю Світу й пробув кілька годин у кімнаті під назвою «Пам’ять». Потому він довго реготав, а тоді вернувся в Місто Небесне; у реготі його були юність і краса, сила й чистота, а вітри, що кружляють Небесами, підхопили цей звук і рознесли якнайдалі, чудуючи всіх, хто його вловив, уміщеною в ньому дивною і лункою ноткою тріумфу.
Як зважити на все це, ґрунтовний і разючий був він, той час Кохання і Смерті, Ненависті і Життя, а ще й Глупоти.
Розділ шостий
У час по смерті Брахми в Місті Небесному настала пора ворохобні. Кілька богів були навіть вигнані з Небес. Був то час, коли замалим не кожен боявся, що в ньому вбачать акселераціоніста; із примхи долі в той чи інший момент цієї пори акселераціоніста вбачили замалим не в кожному. Хоч Великодухий Сем і був мертвий, дух його, казали, жив собі далі — та ще й насміхався. А згодом, у дні невдоволення й інтриг, що призвели до Великої битви, пішов поголос, що, може, живе собі далі не тільки дух...
Коли сонце страждань сіло,
настає цей супокій.
Володар тихих зір, цей супокій творива,
це місце, де мандала, крутячись, робиться сіра.
Дурень же подумки промовля,
що його гадки — лиш гадки...
Був ранній ранок. При басейні з пурпуровими лотосами в Саду радощів, у ногах статуї синьої богині з віною, лежав Брахма.
Дівчина, котра його знайшла, спершу подумала, що він спочиває, бо ж очі його досі були розплющені. Та за мить вона втямила, що він не дихає, а його неабияк викривлене лице не змінює виразу.
Вона здригнулася, чекаючи на кінець світу. Бог же помер — тож, на її думку, це був природний наслідок. Однак трохи згодом вона вирішила, що внутрішні взаємозв’язки між речами зможуть протримати світ купи ще годинку-другу; з огляду на це їй подумалося, що доцільно було б привернути до неминучого кінця юги увагу когось, хто ліпше годен дати цьому раду.
Вона розповіла Першій наложниці Брахми, яка пішла пересвідчитися на власні очі, відтак погодилася, що її владар і справді мертвий, звернулася до статуї синьої богині, що негайно заграла на віні, а тоді надіслала Вішну й Шиві звістки, запросивши їх невідкладно явитися до Павільйону.
Вони явилися, прихопивши владаря Ґанешу.
Оглянувши тіло, дійшли згоди щодо його стану й під загрозою страти наказали обом жінкам сидіти в їхніх покоях.
Затим радили раду.
— Якнайшвидше потребуємо нового творця, — сказав Вішну. — Висувайте кандидатури.
— Висуваю Ганешу! — запропонував Шива.
— Відхилено, — не погодився Ґанеша.
— Чому?
— Не люблю ролей переднього плану. Волію триматися десь за лаштунками.
— Тоді обміркуймо альтернативи, та й швидко.
— Чи не було б мудро, — спитав Вішну, — спершу встановити причину цієї пригоди?
— Ні, — заперечив Ганеша. — Щонайперше мусимо обрати наступника. Навіть розтин почекає. Небеса без Брахми не можуть.
— Хтось із локапалів?
— Можливо.
— Яма?
— Ні. Надто серйозний, надто сумлінний — технар, не управлінець. Крім того, гадаю, він емоційно нестійкий.
— Кубера?
— Надто розумний. Боюсь я Кубери.
—Індра?
— Надто свавільний.
— Тоді Аґні?
— Може. А може, ні.
— Можливо, Крішна?
— Надто легковажний, ніколи не тверезий.
— То кого ж ти пропонуєш?
— Яка в нас на цей момент найбільша проблема?
— Здається, на цей момент ми великих проблем не маємо, — відповів Вішну.
— У такому разі могло б бути мудро таку проблему мати, — порадив Ганеша. — Мені видається, наша найбільша проблема — акселераціонізм. Сем повернувся, поборсався й закаламутив чисті води.
119
Сарага («Той, що пустив стрілу») — не назва тексту, а ім’я буддійського святого (точніше, «великого учня» — магасідги). Ідеться, очевидно, про збірку його римованих висловів «Догакоша».