Тек відчув перші краплі дощу й кинувся шукати прихистку під однією зі смуг каміння. Вона була подібна до вузького живоплоту, трохи нахиленого в підвітряний, сухіший бік. Поки Тек рухався вздовж її низу, вперіщило, і світ геть знебарвився, щойно з неба зник останній синій клаптик.
Нагорі з’явилося море буремного світла, і звідти вивергнулися три шалені потоки, розбившись об кам’яне ікло, що криво чорніло на вітрі десь за чверть милі вище на схилі.
Коли зір Тека прояснів, він нарешті зміг дещо роздивитися. Кожна впала блискавка начебто лишила по собі якусь свою частку, що стирчала й розгойдувалася в сірому повітрі, пульсуючи вогнем попри вологу, яка безперестанку линула на землю.
Тоді Тек почув регіт — чи то був примарний звук, що стояв у вухах від останнього грому?
Ні, таки регіт — гомеричний, нелюдський!
Трохи згодом хтось люто завив. Знову блимнуло, знову гримнуло.
Ще один сніп вогню замайорів поруч із кам’яним іклом.
Тек лежав нерухомо хвилин п’ять. Відтак це повторилося — виття, три яскраві зблиски, гуркіт.
Вогняних стовпів було вже сім. Чи стане йому сміливості наблизитися, обігнувши їх, і зазирнути на скелю-ікло з того боку?
А хай навіть і стане, і хай навіть, як відчував Тек, до цього якось причетний Сем, — та чим зарадить мавпа, якщо сам Просвітлений не впорається?
Відповіді не було, але ось він уже рухається вперед, скоцюрбившись у мокрій траві, забираючи далеко вліво.
На півдорозі це сталося знову; тепер уже височіло десять тих штукенцій, червоно-золотаво-жовтих, соваючись туди й назад, туди й назад, буцім прирісши до землі.
Тремтячи, Тек зіщулився, геть мокрий; дійшов висновку, що хоробрості в нього й справді не густо. Попри це він просувався далі, доки не порівнявся з тим дивним місцем, а тоді й проминув його.
За скелею він спинився посеред численних великих каменюк. Удачний їм за те, що прихистили й сховали від поглядів знизу, Тек дюйм за дюймом крався вперед, не зводячи очей з ікла.
Тепер він бачив, що та скеля частково порожниста. У її підніжжі була суха неглибока печера, де стояло навколішки двоє постатей. «Святенники моляться?» — подумав він.
І тут це раптом трапилось. На скелі обвалилося найжахливіше палахкотіння, що він колись бачив, та й не раз, і не на мить. Ніби вогнеязикий звір лизав і лизав каміння з лютим гарчанням десь зо чверть хвилини.
Розплющивши очі, Тек налічив двадцять полум’яних веж.
Один зі святенників нахилився, ворухнувши рукою. Другий зареготав. Цей звук долинув до Текової засідки разом зі словами:
— Очі змія![31] Тепер мій!
— Яка кількість? — спитав перший, і Тек упізнав голос Великодухого Сема.
— Двічі стільки або квит![32] — ревнув другий, тоді гойднувся вперед-назад і повторив Семів жест. — Ніна зі Шринаґіна![33] — продекламував він, знову гойднувся вперед-назад і ще раз ворухнув рукою.
— Священна сімка, — м’яко проказав Сем. Другий завив.
Тек заплющив очі й затулив вуха, передбачивши, чому могло передувати це виття.
І не помилився.
Коли палахкотіння й гуркотіння вщухнули, він глянув униз на химерно освітлену сцену. Рахувати й не подумав. Ясно було, що тепер над місциною висіло, чудернацько жаріючи, сорок вогнистих сутностей: їхня кількість подвоїлася.
Ритуал тривав далі. На Буддиній лівиці жеврів власним блідо-зеленкуватим сяйвом залізний перстень.
Знову почулося те «Двічі стільки або квит!», знову Будда відповів: «Священна сімка».
Цього разу Тек був подумав, що схил під ним розколеться. Цього разу він був вирішив, що яскраве світло — це післяобраз, витатуйований на його сітківці крізь стулені повіки. Та він помилявся.
Розплющивши очі, Тек уздрів справжнісіньке військо рухомих блискавок. Їхнє палахкотіння било просто в мозок, і він затінив очі долонею, щоб можна було поглянути вниз.
— То що, Ралтарікі? — спитав Сем, і навколо його лівиці заграло ясне смарагдове світло.
— Ще разок, Сіддгартхо. Двічі стільки або квит.
Дощ на хвилю послаб; у заграві полум’яного воїнства на схилі Тек розглядів, що істота на ймення Ралтарікі має буйволячу голову й зайву пару рук.
Здригнувся.
Прикрив очі та вуха й очікувально стиснув зуби. Незабаром це сталося. Ревло, палахкотіло й не вщухало, аж доки він зрештою не знепритомнів.
Коли Тек отямився, між ним і скелею-захистком були тільки сірість і лагідний дощик. Біля підніжжя скелі сиділа лиш одна постать — без рогів і надлишкових рук на додачу до звичайних двох.
Тек не ворушився. Він чекав.
— Це, — сказав Яма, вручаючи йому аерозоль, — відлякувач демонів. У майбутньому рекомендую ретельно ним окроплятися, якщо зберешся дуже далеко від монастиря. Я думав, у цій місцині ракашів[34] нема, а то б дав це тобі раніше.
Тек узяв балончик і поставив його на стіл перед собою.
Вони сиділи в Яминих покоях, щойно перекусивши. Яма відхилився на спинку крісла, тримаючи лівою рукою келих Буддиного вина, а правою — напівповну карафу.
— То що, отой Ралтарікі — справді демон? — спитав Тек.
— І так, і ні, — відповів Яма. — Якщо під демоном ти розумієш лихе надприродне створіння, що володіє неабиякими силами, довго живе й здатне тимчасово набувати практично будь-якої подоби, тоді відповідь буде «ні». Це загальноприйняте означення, але в одному воно хибне.
— Он як? І в чому ж?
— Це не надприродне створіння.
— Але решта — правда?
— Так.
— Тоді я не бачу різниці, надприродне воно чи ні, коли вже воно лихе, володіє неабиякими силами, довго живе й здатне довільно змінювати подобу.
— Ага, а різниця, бач, величезна. Це різниця між незбагненим і незбагненним, між наукою і фантазією, це — суть. Чотири сторони компаса — логіка, знання, мудрість і незбагнене. Перед цим останнім напрямком хтось схиляється. Інші ж туди наступають. Схилитися перед ним одним означає спустити з очей решту три. Незбагненому я ще можу скоритися, але незбагненному — нізащо. Той, хто схиляється перед цим останнім напрямком, — святий або дурень. Ні ті, ні другі мені не до душі.
Тек знизав плечима й відпив вина.
— Ну, а як щодо демонів?
— Збагненні. Я досліджував їх багато років, і, якщо пригадуєш, я ж був один із Чотирьох, котрі зійшли в Пекельний Колодязь після втечі Тараки[35] від владаря Аґні в Паламаїдсу. Ти Тек-архівар чи хто?
— Був ним.
— То що ж ти, не читав про найперші задокументовані контакти з ракашами?
— Читав про дні, коли їх ув’язнювали...
— Тоді маєш знати, що вони — тубільці цього світу й були тут задовго до прибуття людства із загиблої Земли.
— Так.
— Вони істоти радше енергетичні, ніж матеріальні. За їхніми власними переказами, колись вони носили тіла й мешкали в містах. Та, прагнучи особистого безсмертя, пішли іншим шляхом, аніж людство. Знайшли спосіб увічнитись як сталі енергетичні поля. Відмовилися від тіл, щоб жити вічно вихорами сили. Але вони й не чистий розум. При них так і залишились їхні повні колишні «я»; народжених матеріальними, їх досі вабить плоть. Хоч вони й можуть тимчасово прибирати буцім тілесного вигляду, та повернутися до плоті без сторонньої допомоги неспроможні. Століттями вони безцільно дрейфували цим світом. Відтак прибуття людства розбуркало їх від спокою. Вони набули подоб людських страхіть, щоб жахати людей. Тому їх довелося перемогти й ув’язнити глибоко під Ратнагарами. Винищити їх до ноги ми не могли. Дозволити їм дальші спроби захопити втілювальні машини й тіла людей — теж. Тому їх зловили в пастку й полонили у великих електромагнітних пляшках.
— Та Сем багатьох позвільняв, щоб вони йому служили, — пригадав Тек.
— Еге ж. Він уклав зі страхіттями угоду й додержав її, тож дехто з них і досі блукає світом. З усіх людей вони поважають, либонь, тільки Сіддгартху. А з усіма людьми мають один спільний великий порок...
31
На жаргоні американських гравців у кості «зміїні очі»
32
Принцип подвоєння ставки
33
«Ніна» означає «дев’ять» (від