— Тридцять шість, — мовив Брахма. — Повернімося на Небеса, і я це обміркую. Якщо я зроблю, як ти радиш, а він відступить, перш ніж надто ослабне, наші втрати будуть великі.
— Ставлю на те, що він так не вчинить.
— Жереб цей, Ґанешо, кидати не тобі, а мені. І глянь-но: з ним ті кляті ракаші! Забираймося швидко, поки вони нас не помітили.
— Так, швидше!
І вони розвернули своїх буреплазів назад до лісу.
Крішна відклав свиріль, коли до нього привели гінця.
— Так? — спитав він.
— Магартха впала...
Крішна встав.
— А Нірріті готується піти на Лананду.
— Що зробили боги на захист міста?
— Нічого. Анічогісінько.
— Ходімо зі мною. Локапали зберуться на раду.
Крішна залишив свиріль на столі.
Тієї ночі Сем стояв на найвищому балконі палацу Ратрі. Довкола падав дощ, пробиваючи вітер мовби холодними цвяхами. На Семовій лівиці смарагдовим жевривом променів залізний перстень.
Одна за одною, одна за одною падали й залишалися блискавки.
Він здійняв руку — і відгукнулися громи, ревучи й ревучи передсмертними криками всіх драконів, що тільки могли існувати — десь, колись...
Ніч відступила перед вогняними стихійниками, які постали перед Палацом Ками.
Сем підвів обидві руки — і всі вони як один знялися в повітря й зависли високо в ночі.
Він ворухнув руками — і вони заметушилися над Хайпуром, перетинаючи місто з кінця в кінець.
Відтак вони закружляли.
Відтак розосередились і затанцювали в бурі.
Він опустив руки.
Вони повернулися й знову постали перед ним.
Сем не ворушився. Він чекав.
За сотню вдарів серця з’явилося воно й заговорило до нього з ночі:
— Хто ти такий, щоб повелівати рабами ракашів?
— Поклич мені Тараку, — звелів Сем.
— Я не виконую наказів від смертних.
— Тоді глянь-но на вогні моєї справжньої суті, докіль не прив’язав я тебе замість прапора до тамтої залізної щогли — а простоїть вона довго.
— Ув’язнювачу! Ти живий!
— Поклич мені Тараку, — повторив він.
— Так, Сіддгартхо. Нехай буде воля твоя.
Сем плеснув у долоні — і стихійники порснули в небо, а ніч довкола знову потемніла.
Владар Пекла вподібнився до людини й увійшов у кімнату, де самотньо сидів Сем.
— Востаннє я бачив тебе аж ген удень Великої битви! — мовив він. — Згодом чував, ніби вони знайшли спосіб тебе знищити.
— Як бачиш, ні.
— Як це ти знову прийшов у світ?
— Владар Яма, Червоношатий, витяг мене назад.
— Воістину велика його сила.
— Її вистачило. Як нині справи в ракашів?
— Добре. Точимо твою війну далі.
— Правда? Як саме?
— Помагаємо твоєму давньому союзникові — Чорному, владарю Нірріті — у його поході проти богів.
— Так я і думав. Саме тому й звернувся до тебе.
— Бажаєш виїхати опліч із ним?
— Я ретельно це обміркував і, попри заперечення моїх товаришів, таки бажаю виїхати опліч із ним — за умови, що ми укладемо угоду. Хочу, щоб ти відніс йому моє послання.
— Яке ж це послання, Сіддгартхо?
— Послання таке: локапали, а саме Яма, Крішна, Кубера і я, виїдуть опліч із ним проти богів, залучивши всіх своїх прихильників, усі свої сили й дотичну до цього машинерію, якщо він погодиться не воювати проти послідовників буддизму чи індуїзму в їхній теперішній формі з метою навернути їх до своєї віри, а крім того, якщо він не намагатиметься душити акселераціонізм, як це чинили боги, у разі нашої перемоги. Глянь на його вогні, коли він даватиме відповідь, і скажи мені, чи правду він мовив.
— Гадаєш, Семе, він на таке пристане?
— Так. Він знає, що за відсутності богів, які тепер насаджують індуїзм, його вірян побільшає. Це очевидно йому з того, на що я, попри їхній опір, спромігся з буддизмом. Він гадає, що його шлях — єдиний праведний, котрому судилося взяти верх у суперництві з іншими. Думаю, через це він навіть ладен піти на чесне суперництво. Перекажи йому це послання й принеси мені його відповідь. Гаразд?
Тарака замайорів. Його обличчя й ліва рука пішли димом.
— Семе...
— Що?
— А який шлях праведний?
— Га? Ти мене про таке питаєш? Звідки мені знати?
— Смертні звуть тебе Буддою.
— Лиш тому, що обмежені мовою і невіглаством.
— Ні. Я глянув на твої вогні й нарікаю тебе Володарем Світла. Ти їх ув’язнюєш, як нас ув’язнив, звільняєш їх, як звільнив нас. Ти мав силу накинути їм віру. Ти — той, ким себе проголосив.
— Я брехав. Ніколи не вірив у це сам — і досі не вірю. Я міг би й інший шлях вибрати, хоч би й віру Нірріті, от тільки розп’яття — це боляче. Міг би вибрати й ту, що її звуть ісламом, от тільки аж надто добре знаю, як вона поєднується з індуїзмом. Мій вибір спирався на намір, не надих, а сам я — ніщо.
— Ти — Володар Світла.
— Віднеси-но моє повідомлення. Релігію обговоримо якось іншим разом.
— Локапали, кажеш, це Яма, Крішна, Кубера й ти сам?
— Так.
— Тоді він таки живий. Скажи мені, Семе, перш ніж я піду... ти міг би здолати владаря Яму в битві?
— Не знаю. Утім, навряд. Не думаю, що це хоч комусь до снаги.
— А чи міг би він здолати тебе?
— Можливо — у чесному бою. Щоразу, як ми сходилися ворогами, мені то таланило, то вдавалося його перехитрувати. Я з ним недавно пофехтував, і рівних йому нема. Надто вже він багатоманітний у всьому, що стосується руйнування.
— Ясно, — мовив Тарака, чиї права рука й половина грудей саме здиміли. — Тоді на добраніч, Сіддгартхо. Я поніс твоє повідомлення.
— Дякую, і тобі на добраніч.
Тарака весь пішов димом і відлетів у бурю.
Високо над світом веретенився він — Тарака. Довкола лютувала буря, але йому не було діла до її шалу.
Падали громи, зливався дощ, Божого Мосту не було видно. Та ніщо з цього його не обходило. Бо ж був він Тарака Ракаш, Владар Пекла...
А колись — ще й наймогутніше створіння у світі, після Ув’язнювача.
Та тепер от Ув’язнювач розповів йому, що є Могутніший... і вони мають битися разом, як у минулому.
Як зухвало стояв той у своєму Червоному й зі своєю Силою! Того дня. Понад півстоліття тому. Біля Ведри.
Знищивши Яму-Дгарму, перемігши Смерть, Тарака довів би свою вищість...
Довести Тарачину вищість було важливіше, ніж перемогти богів, які й так колись мусять сконати, адже вони не ракаші.
Отже, послання Ув’язнювача до Нірріті, на яке, казав Ув’язнювач, Нірріті погодився б, буде промовлене лише до бурі, і Тарака, глянувши на її вогні, знатиме: вона говорила правду.
Адже буря ніколи не бреше... І завжди каже «Ні!».
Темний десятник провів його в табір. Він виблискував сяйними регаліями свого обладунку, і його не полонили — сам підійшов до десятника й заявив, що має послання до Нірріті. Із цієї причини десятник вирішив не вбивати його на місці. Він обеззброїв прибульця, провів його в лісовий табір під Ланандою і залишив під вартою, тимчасом як сам пішов доповідати начальству.
Нірріті й Ольвеґґ сиділи в чорному наметі. Перед ними лежала розгорнута мапа Лананди.
Коли вони дозволили десятнику ввести полоненого в намет, Нірріті, роздивившись прибульця, відпустив воїна.
— Хто ти? — запитав він.
— Ґанеша з Міста. Той самий, хто допоміг тобі забратися з Небес.
Нірріті, здавалося, обмірковував почуте.
— Як же не пам’ятати єдиного мого друга з тих давніх часів, — мовив він зрештою. — Чому ти прийшов до мене?
— Бо час на це саме підхожий. Ти нарешті розпочав великий хрестовий похід.
— Так.
— Я б хотів обговорити його з тобою наодинці.
— То кажи.