Зрештою почувся Ямин голос:
— Хто там?
— Кубера.
— Іди собі, Куберо.
— Ні. Відчиняй, інакше дочекаюсь тебе тут.
— Тоді дай мені хвилинку.
Трохи згодом він почув, як підняли засув, і двері відхилилися всередину на кілька дюймів.
— Перегаром не тхне, отже — краля, — виснував він.
— Ні, — відповів Яма, визираючи. — Чого хочеш?
— Дізнатися, що не так. Помогти, якщо зможу.
— Не зможеш, Куберо.
— А як ти знаєш? Я — теж винахідник, хоч, звісно, і трохи іншого штибу.
Яма ніби поміркував над цим, відтак розчахнув двері й відступив убік.
— Заходь, — запросив він.
Дівчина сиділа на підлозі перед купою всіляких предметів. Вона була ще зовсім дитя, стискала в обіймах буро-білого цуцика й дивилася на Куберу великими переляканими очима, аж доки він їй помахав і вона всміхнулася.
— Кубера, — сказав Яма.
— Ку-бра, — відповіла дівчина.
— Вона моя донька, — сказав Яма. — Її звуть Мурґа.
— Я й не знав, що маєш доньку.
— Вона недоумкувата. Мозок ушкодило.
— Від народження чи внаслідок переселення? — уточнив Кубера.
— Унаслідок переселення.
— Ясно.
— Вона моя донька, — повторив Яма. — Мурґа.
— Так, — погодився Кубера.
Яма впав біля неї навколішки й підібрав кубик.
— Кубик, — сказав він.
— Ку-бик, — відказала дівчина.
Він підняв ложку.
— Ложка, — сказав він.
— Лож-ка, — відказала дівчина.
Він підібрав м’ячик і показав його їй.
— М’ячик, — сказав він.
— М’я-чик, — відказала дівчина.
Він підібрав кубик і знову показав їй його.
— М’я-чик, — повторила вона.
Яма випустив його з руки.
— Поможи, Куберо, — попросив він.
— Поможу, Ямо. Якщо спосіб є, ми його знайдемо.
Він сів поруч і здійняв руки. Ложка ожила, сповнившись ложковості, м’ячик — м’ячиковості, кубик — кубиковості, і дівчина засміялась. Навіть цуцик, здавалося, вивчав предмети.
— Локапали не знають поразок! — заявив Кубера, а дівчина підібрала кубик і довго його розглядала — аж тут назвала.
Тепер уже відомо, що після Хайпура до Міста Небесного повернувся владар Варуна. Десь того ж часу почала розвалюватися система підвищування в небесній ієрархії. Кармовладців замінили розпорядниками переселення, а їхні обов’язки відокремили від Храмів. Перевинайшли велосипед. Звели сім буддійських кумирень. У палаці Нірріті влаштували художню галерею і Павільйон Ками. Дні Алунділа й далі святкували щороку, і тамтешні танцівники були незрівнянні. Пурпуровий гай стоїть і досі, його глядять вірні.
Кубера залишився з Ратрі в Хайпурі. Тек відбув з Ольвеґґом на громовій колісниці в невідомому напрямку. На Небесах запанував Вішну.
Ті, хто молився Сімом риші, дякували їм за велосипед і за вчасний аватар Будди, якого вони звали Майтреєю, себто Володарем Світла, — чи то тому, що він умів орудувати блискавками, чи то тому, що він від цього втримувався. Інші й далі звали його Магасематманом і казали, що він — бог.
Сам він, однак, усе ще волів відкидати «Мага-» й «-атман» і звався просто Семом. Богом себе він ніколи не проголошував. А втім, звісно, ніколи й не проголошував, що він — не бог. За тих обставин жодне з цих тверджень на користь би не пішло. Крім того, він не зоставався зі своїм народом аж так довго, щоб уможливити багатий богословський підтекст. Щодо його відходу розповідають кілька суперечливих історій.
Усі легенди сходяться лиш в одному: якось увечері, коли він їхав на коні понад річкою, до нього прилетів великий червоний птах із хвостом, утричі довшим за тіло.
Він покинув Хайпур ще до наступного світанку — і більше його не бачили.
Далі ж одні стверджують, буцімто поява птаха просто збіглася з його відбуттям, але жодним чином не була з ним пов’язана. Він, кажуть ці, поїхав шукати безіменного миру шафранової ряси, бо виконав завдання, для якого повернувся, і був уже стомлений від шуму й слави своєї перемоги. Можливо, птах нагадав йому, як швидко минає такий блиск. А може, і ні — якщо він уже й так на це зважився.
Другі кажуть, нібито в рясу він більше не вбирався, а птах був посланцем Понаджиттєвих сил, які викликали його назад у супокій нірвани, де він навіки пізнав Великий відпочин, нескінченне блаженство, де слухає співи зірок на берегах величного моря. Ці кажуть, буцім пішов він поза Божий Міст. Він не повернеться, кажуть вони.
Інші кажуть, ніби він змінив особу й досі ходить серед людства, щоб захищати та скеровувати його в дні чвар, щоб запобігати експлуатації нижчих класів із боку тих, хто приходить до влади.
Ще дехто каже, ніби птах таки був посланцем, але не з того світу, а з цього, і принесене послання було призначене не йому, а орудареві Громовиці — владарю Індрі, який зазирнув в очі Смерті. Такого птаха, як той червоний, доти ніколи не бачили, однак тепер уже відомо, що цей вид існує на східному континенті, де Індра воював перед тим проти відьом. Якщо у вогняній голівці птаха було щось подібне до розуму, він, можливо, приніс звістку щодо якоїсь потреби в тому далекому краї. Не слід забувати, що владарка Парваті, яка колись доводилася Семові чи то дружиною, чи то матір’ю, чи то сестрою, чи то донькою, чи то всіма ними, утекла туди в пору, коли коти-примари побачили Небеса, і замешкала серед відьом, що їх уважала за рідню. Якщо птах і справді приніс таку звістку, оповідачі цієї байки анітрохи не сумніваються: Сем одразу рушив на східний континент рятувати її від тієї чи іншої загрози.
Ось такі чотири версії історії «Сем і червоний птах, що провістив його відхід» розказують моралісти, містики, соціальні реформатори й романтики. Дозволю собі зазначити, що з них можна вибрати ту, котра до вподоби найбільше. Одначе слід пам’ятати: таких птахів напевне не знайдеш на західному континенті, але вони досить-таки рясно водяться на сході.
Приблизно за півроку по тому Хайпур покинув Яма-Дгарма. Про дні відходу бога смерті не відомо нічого конкретного — для більшості людей самого цього факту вже задосить. Він залишив свою доньку Мурґу під опікою Ратрі й Кубери, і з неї виросла навдивовижу гарна жінка. Можливо, подався він на схід, не виключено, навіть за море. Адже є в інших місцях легенда про те, як Червоношатий виступив проти потуги Сімох владарів Комлату в землі відьом. Щодо цього ми не можемо бути певні — не більше, ніж щодо справжнього кінця Володаря Світла.
Але роззирніться лишень навкруги...
Смерть і Світло повсюди, завжди, і вони починаються, кінчаються, прориваються в Сон Безіменного, себто в цей світ, і служать йому, випалюючи слова у самсарі, — можливо, щоб сотворити щось прекрасне.
Тоді як люди в шафранових рясах і досі медитують над Шляхом Світла, а дівчина на ймення Мурга щодня відвідує Храм і кладе перед своїм темним кумиром єдиний принос, який він приймає, — квіти.
Роджер Желязни — один із культових письменників-фантастів XX століття, лауреат найпрестижніших нагород, серед яких «Г’юґо», «Неб’юла», «Аполло» і премія журналу «Локус». Автор фантастичних бестселерів серії «Хроніки Амбера». З-під його пера вийшло 50 романів та 150 оповідань, але саме «Володаря Світла» визнано найкращим, знаковим у доробку письменника.
Після загибелі Землі екіпаж і пасажири космічного корабля «Зоря Індії» прибули на планету іншої зоряної системи, де існувало незнайоме землянам життя. Винищивши або ув’язнивши тубільців, члени екіпажу проголосили себе богами цієї далекої планети. Безсмертні, володарі найвищих технічних досягань, вони мешкають у Місті Небесному, тоді як інші колоністи животіють у злиденних містах і селах темної епохи. Але серед «богів» знаходяться прометеї, які прагнуть нести вогонь прогресу цим небожественним, звичайним людям. Та кожен, хто намагатиметься це зробити, прогніває Небеса. І не врятується жоден. Окрім тих, хто не втратив у собі людину...