Усі вони добре знають: не сьогодні-завтра хорвати та боснійці почнуть наступ та зметуть і РСК, і їх. Учора довго пили, обіймались та клялися битися до останнього, розгромити босняків та усташів,[5] узяти Загреб та повісити Туджмана.[6] Співали «Марш на Дріну» та «Тамо далеко…»[7] і багато пили. Але над усіма тяжко нависало — дуже скоро все погано закінчиться. Відчай зависав над Книном, він прочитувався у скляних очах його мешканців і його розбомблених вулицях, він розповзався у повітрі та підступно пробирався в бадьорі героїчні пісні. Від нього не рятувала ні ракія, ні драп…
Волонтер сидів біля вікна, поклавши руки на старий АК-47. Автомат йому видали учора на складі. Автомат тяжкий, надійний. Такий був у школі на уроках військової підготовки. Тільки з розточеним стволом. Тоді розбирав і збирав його за сім секунд… Цей справжній. Ще три магазини набоїв. Про колишніх господарів свого «Калашнікова» волонтер намагався не думати, як і про шість зарубок на тяжкому дерев’яному прикладі. Не думати допомагає сильний головний біль від випитої вчора ракії… Він уже три дні, як волонтер. За ці три дні він зрозумів одне: якщо хочеш вижити, треба забути, ким ти був до цього. Весь романтично-героїчний запал давно минув. У перший же день перебування у Книш. Не треба було бути особливо досвідченим, щоб зрозуміти: РСК переживає останні дні свого існування. Сотні дезертирів, відчай політиків, ворожість, або, у кращому випадку, байдужість світу, нульові шанси на можливість успішної війни. Власне, уся Сербська Країна була гігантською пасткою із приреченим населенням та приреченими солдатами. І серед них опинився він.
Поруч із волонтером сидить його земляк — донський козак Петро (з-під Новочеркаська), якого незрозуміло якими шляхами занесло сюди «захищати братушек слов’ян». Петро спить, похнюпивши чубату голову, хропе, однією рукою стискаючи ствол ручного кулемету МГ-42, іншою — кашкет із червоним окраєм та синім верхом. Час від часу Петро завалюється набік, крутить головою та знов завмирає.
Волонтер не спить. Щоправда, йому вдалося поспати кілька годин, але довелося вилазити, допомагати штовхати автобус, який застряг у черговій воронці. А потім уже заснути, як не хотів, не вдалося. Він дивився у вікно, підставляючи обличчя нічному повітрю, яке хоч трішки охолоджувало голову. За вікном чорнів ліс і смутно, трохи далі виступали гори.
— На, бра,[8] пригощайся! — почувся голос і відірвав його від вікна. Прямо перед ним сидів, хитаючись, солдат в окулярах і співчутливо протягував йому напівпорожню пляшку з ракією. Як і більшість, в автобусі, він, попри потертий камуфляж та портупею з кобурою, мало нагадував солдата. Скоріше університетського старорежимного викладача з акуратно підстриженою академічною борідкою, чомусь одягнутого у військовий стрій та запханого в цей автобус. Явним дисонансом до камуфляжу і взагалі цього войовничого становища на носі в нього блимало старосвітське пенсне.
«Мо’ горілка поможе?» — у голові у волонтера виплила рятівна цитата з улюбленого кінофільму.
Він вдячно кивнув і взяв протягнуту пляшку.
Пересилюючи нудоту, що миттєво накотила від запаху ракії, волонтер зробив великий ковток. Рідина продерла наждаком горлянку, обпекла шлунок. На чолі виступили великі краплі поту, він ледь стримався, щоб відразу не висунутись у вікно й не виблюватися.
— Дякую… — ледь вимовив він, закрутивши головою.
Його сусід спробував посміхнутись.
— Дякую, дякую… — повторив він, ідентифікуючи почуте слово. — Ви українець?
Волонтер ствердно кивнув.
— Я колись розбирав тексти українською мовою… Етнографа Калігуси… У нього є праці з південнослов’янського фольклору… Не чули про такого?
Заперечне хитання головою.
Помовчали. Зробили по ковтку ракії.
— Так ви українець… — продовжив сусід. — Дивно, більшість ваших воює за хорватів.
Волонтер знизав плечима:
— Нащо воювати за сильних?
Сусід кивнув головою і протягнув руку:
— Милован Стретич, викладач Белградського університету, тобто колись ним був.
6
Франьо Туджман (1922–1999). Лідер хорватського національного руху, колишній соратник Йосипа Броз Тіто. Перший президент незалежної Хорватії.