Сумілайнен вернувся, схилився над ним. Потім випростався і поглянув довкола. Ніде не було й клаптика тіні.
– Спека, – сказав. – Він мертвий.
Подивився на годинник. Нічим не зарадиш. Про те, щоб його поховати, не було й мови. Над усіма нависла смертельна небезпека.
Ми зняли з мертвого кисневу маску, згорнули йому руки й повернули голову, щоб уночі між міріадами зірок його лице освітлювала малесенька цяточка – Земля.
Мале миготливе світло з місця, де він народився. Де покинув найближчих приятелів… Можливо, жінку й дітей.
– Уперед! Уперед! – різав нам вуха голос капітана. – Раз-два, раз-два! Вільно! Набрати повітря!
І ми йшли далі, бо хотіли жити.
Калонге і Грушка несли розібраний маяк і капітанів запасний апарат. Раз-два, раз-два!..
Як пройшли ми дві третини дороги, наступила криза й у капітана. Сумілайнен втратив напрямок, звернув убік. Тупцяв на місці й, задерши неприродно голову, дивився непритомним поглядом уперед… Плечі його сіпало, як у пропасниці. Ноги не слухались, ворушив тільки руками.
Здавалося, сили його покидають.
Але він переміг себе. Мав надзвичайну силу волі. Калонге струснув його. Капітанова голова кілька разів хитнулася, потім він величезним напруженням волі глибоко дихнув. Пустив собі повітря з резервного апарата, збільшив тиск і в наших малих резервуарах. Капітан весь час сумлінно стежив, щоб ми мали кращі або принаймні такі ж, яв і він, умови.
Це був справжній командир, хоч його нам і прислали. Він був для нас взірцем, і ми йому довіряли. Опритомнівши, він заклопотано глянув перед себе і повів нас далі.
Раптом молодий Грушка впав на землю і відразу помер.
Це так мене пригнітило, що я втратив надію на порятунок. Ніколи ми звідси не виберемось!..
Я вдарився ногою об скелю. Два-три кроки – і знову. В нозі почув пекучий біль. Я вже не володів собою.
Що сталося потім, можу тільки здогадатись. Я знепритомнів. Та найгірше, що ті хвилини залишаться для мене таємницею. Ніхто не зможе підтвердити моїх здогадів.
Ніхто на світі.
Я очуняв, коли Калонге знову схилився наді мною біля стін Вогнистої гори. Напевно, ніс мене на плечах. Він задихався. Капітана ніде не було. Мій рятівник провітрював мені легені великими порціями кисню з резервного апарата
Негр, крім мене, ніс ще й важку апаратуру.
Я бачив перед собою його чорне лискуче обличчя, трохи закрите невеличкою маскою. Сильні напружені м’язи під прозорою тонкою оболонкою купалися в поті. Як побачив, що я дивлюся, важко ліг біля мене. Його покидали сили.
Я ледве підвівся, замінив йому маску. Розтирав йому плечі через податливу оболонку, що заміняла скафандр, намагався зробити штучне дихання.
Могутня грудна клітка судорожно стягалася. Негр був дуже сильний. Уперто боровся із смертю. Та даремно.
– Навіщо все це?! – закричав я божевільно в гарячу пустелю. – Люди, навіщо це?!.
Відповіді не було і не могло бути.
А проте… Я підвів голову і далеко над собою побачив червоне світло. На Вогнистій горі засвітився маяк. На одну або дві хвилини перед тим, як гора знову попала в смугу ураганів.
Капітан Сумілайнен, який на останньому етапі ніс весь розібраний маяк і засвітив його на вершечку Вогнистої гори, залишився навіки її в’язнем.
Він виконав свій обов’язок, як виконують його інші. Загинув за честь професії, за велич людини, за її славу, за її місію у світі.
Хотів я встати й віддати йому честь. Та мене підломила хвороба – боліла нога, яка відтоді так і не може загоїтись. Я став калікою, якого потім урятував пілот-автомат, висланий на допомогу з наукової станції над Венерою.
Нога… Єдина згадка про перемогу над Вогнистою горою.
Якубець замовк. Унизу линув шум карнавалу. Тут, в кімнаті, було тихо. У молодих головах роїлися запитання. Чи мусило це статися? Чи не могли послати автомат? Може й не могли. Хоча б до підніжжя гори… Треба буде подивитися в підручники, як там з Вогнистою горою. Її існування поблизу Південного полюса Меркурія передбачав уже астроном Й. Шретер на початку дев’ятнадцятого століття. Треба було б знати про неї більше. Повинні б знати! Вони соромилися розпитувати капітана.
Тишу порушила дівчина, яка з самого початку дивилась уперто на поблякле фото. Вона довгий час підбирала слова. Повторювала їх пошепки, а потім обізвалася:
– Я зворушена увагою, яку ви в останні хвилини виявили до мого батька, – сказала вона сміливо, рішуче, без сліз, як і слід дочці героя. – Дякую вам за все. Ніколи не забуду вашу взаємну любов і піклування… Це були справжні товариські почуття. Я – Анна, дочка інженера Стівенсона.
Старий, сивий радіоастроном підвівся, спираючись на милиці. Підняв руку до вилинялого кашкета.
На вулиці свистали і співали. Високо підносився тонкий голос дудок, збудливий сміх і протяжний звук саксофонів.
– Ділю з вами, Анно, ваш біль, – сказав старий офіцер. – Ваш батько був герой, і дивиться він тепер на вас з-поміж зірок. Бачите, яке гарне, ясне небо.
А на небі розсипалися вогні феєрверку.
Та високий паяц на тротуарі вигукнув щось смішне.
Старий схилив голову.
– Люди може й забули про це, але маяк капітана Сумілайнена завжди світить.
Внизу пропливав карнавальний похід.
– Тепер ідіть… я повинен лишитися сам.
А як сходили вниз, озвалося щось у такт їхній ході. Ніби сильний, суворий голос повелівав: «Раз-два, раз-два! Вільно, набрати повітря!»
Лунало це по старих сходах, між вогкими стінами. В юних очах блищали сльози. Ступали по убогих карнавальних папірцях, топтали позолочені оздоби.
А сльози блищали, мов діаманти.
Хлопці й дівчата були дуже молоді. Але вже йшов між ними новий Стівенсон, Калонге або Блянкар, новий капітан Сумілайнен.
Уся бригада Захарова.
Нова
З невідомих причин починає часом якась зірка збільшувати свою світлосилу з надзвичайною інтенсивністю, аж поки, нарешті, вибухне. Така зірка називається Нова. За короткий час вона перебушує й повертається знову до первісного стану.
Вони сиділи у шкіряних кріслах, і професор спокійно розказував. Час від часу він надпивав трохи кави, яка його гостеві видавалась несмачною.
– Може, ще, капітане? – подивився професор поверх окулярів на гостя і закліпав віями.
– Дякую, – чемно відмовився капітан.
Та професор таки налив і почав пояснювати:
– Розумієте, теоретично може вибухнути кожна зірка. І то будь-коли. Навіть наше Сонце. Воно спокійно могло б вибухнути в наступну хвилину, і за вісім хвилин страшенна спека дісталася б до Землі. За неповних шість годин вона проковтнула б усі планети.
– Щиро дякую, – відсунув Дюваль чашечку.
Але професор спокійно вів далі:
– У всесвіті спостерігаємо виникнення Нових дуже часто. їх світлосила збільшується приблизно в п’ятдесят тисяч разів, а Супернової – в мільйон!
– Будемо надіятись, що наше Сонце не має таких намірів, – сказав Дюваль і запалив цигарку.
Був це молодий плечистий офіцер астронавтики, і дрібна постать професора зовсім біля нього губилася.
– Не вибухне, – засміявся господар, – тепер можна це напевно твердити. За допомогою мого методу можна передбачити з великою точністю, яка зірка входить у стадію Нової. В найближчому часі вибухне Капелла. Буде це особливе явище.
– Матимемо на небі феєрверк.
– Але недовго. Ви ж знаєте, що Нові живуть мало. Зірка перебушує і знову зменшиться до первісного стану і далі спокійно світитиме кілька мільйонів років.
– Отже, нічого не станеться.
– Майже нічого. – Професор трохи помовчав, потім багатозначно звів брови: – А все-таки. Якщо ця зірка має планети, то проковтне їх, спалить, знищить.
– Але Капелла не має планет, – не здавався капітан.
Професор випростався, і зморшки збіглися йому на обличчі, коли він примруженими очима дивився на гостя.