Сьогодні на першій шпальті «Деррі Ньюз» з’явилася цікава стаття. Назва була такою: «ШТОРМ ЗМУШУЄ ГЕНЛІ ОБЛИШИТИ РОЗБУДОВУ КОНФЕРЕНЦ-ЗАЛУ». Там ішлося про Тіма Генлі — забудовника-мультимільйонера, який буревієм увірвався в Деррі наприкінці шістдесятих років. Саме Генлі та Зітнер організували консорціум, який відповідав за будівництво Деррійського торгового центру (згідно з іншою статтею на першій сторінці, його, скоріш за все, оголосять непридатним для ремонту). Тім Генлі прагнув побачити, як Деррі розквітне. У його мотивах було й прагнення прибутку, авжеж, та не тільки — він щиро хотів це побачити. Його раптова відмова продовжувати розбудову конференц-залу наштовхнула мене на кілька думок. Найочевиднішим було те, що Генлі розчарувався в Деррі. А ще я гадаю, що через руйнацію торгового центру він міг утратити останню сорочку.
Та стаття натякала й на те, що Генлі такий не один — інші інвестори або ж потенційні вкладники в майбутнє Деррі могли вже підшукувати інші варіанти. Звісно, Елу Зітнеру можна було не хвилюватися, адже Бог відправив його на пенсію, коли завалився центр. А от ті, хто поділяв точку зору Генлі, зіткнулися з серйозною проблемою — як відбудувати частину міста, яка на п’ятдесят відсотків занурилася під воду?
Гадаю, що після довгого, по-упирячому живучого існування, Деррі почав умирати… наче беладона — час квітнути прийшов і пішов.
Після обіду зателефонував Біллові. З Одрою все так само.
За годину по тому я подзвонив у ще одне місце — цього разу до Річі Тозіера в Каліфорнію. Натомість дзвінок прийняв автовідповідач, і на фоні заграв «Кріденс клірвотер рівайвл»[804]. Ці бісові машини завжди збивають мене з пантелику. Я назвав своє ім’я, номер, трохи подумав і додав, що сподіваюся, зараз він знову може носити контактні лінзи. Я вже збирався покласти слухавку, коли з неї почувся голос самого Річі: «Майкі! Як життя?» У його голосі чулася радість, теплота… однак і очевидна суміш зчудування й сум’яття. То був голос людини, яку заскочили зненацька.
— Привіт, Річі, — сказав я. — Досить непогано.
— Це добре. Як там воно, ще болить?
— Трохи. Уже майже все. А от свербить скажено. Я буду збіса щасливий, коли вони врешті розпеленають мені груди. До речі, «Кріденс» мені сподобався.
Річі засміявся.
— Бляха, та то не «Кріденс», це «Рок-н-рольні дівчата» з нового альбому Фоперті. Зветься «Центрополе»[805]. Ти його зовсім не чув?
— Нє-а.
— Ти мусиш його дістати, він чудовий. Він просто такий… — його голос затих на хвильку, а тоді він договорив: — Як у старі часи.
— Я його куплю, — сказав я, і, мабуть, так і зроблю.
Мені завжди подобався Джон Фогерті. Гадаю, моєю улюбленою піснею «Кріденсів» була «Зелена ріка». «Вертайся додому, каже він. Вертайся до приходу ночі, каже він».
— А як там Білл?
— Вони з Одрою наглядають за моїм домом, поки я тут.
— Добре. Це добре, — на секунду він змовк. — Хочеш побути щось справді йобнуте, старче?
— Звісно, — сказав я, хоча й так чудово розумів, що почую.
— Ну… сидів я собі в робочому кабінеті, слухав найпопулярніші пропозиції «Сейфу»[806], гортав реклами, читав записки… Тут зібралося зо дві гори всякої всячини, і на мене чекає ще зо два місяці праці, та й то якщо не спатиму двадцять п’ять годин на добу. Я ввімкнув автовідповідач у гучний режим, щоб не пропустити важливі дзвінки. Усякі телепні хай собі патякають з Фогерті. І тобі довелося так довго чекати тому, що…
— …тому що ти спершу не мав бодай найменшого уявлення, чий то голос.
— Йсусе, точно! Звідки ти знаєш?
— Бо ми знову почали забувати. Цього разу всі ми.
— Майкі, ти певен у цьому?
— Яке було прізвище в Стена? — спитав я його.
На іншому кінці дроту запанувала мовчанка, довга мовчанка. У цій тиші я чув слабкий голос жінки, яка говорила з кимось в Омасі… або ж Рутвені, штат Арізона, або у Фліті, Мічиган. Той голос лунав так далеко, наче то космонавт, який саме вилітав у шатлі за межі сонячної системи й дякував за комусь за печиво. А тоді Річі невпевнено промовив:
— Гадаю, що Андервуд, та це ж не єврейське прізвище, так?
— Юріс.
— Юріс! — зрадів і водночас злякався Річі. — Господи, просто ненавиджу, коли слово крутиться на кінчику язика, а сказати не можеш. Коли хтось дістає гру «Навздогін за фактами»[807], я одразу кажу: «Здається, моя діарея знову повернулася, тож я краще піду додому, окей?» Та якимсь чином ти все одно пам’ятаєш, Майкі. Так само, як і раніше.
— Ні. Піддивився в записничкові.
Ще одна довга мовчанка.
— Ти не пам’ятав?
— Нє-а.
— Не гониш?
— Не жену.
— Тоді цього разу все справді скінчено, — і в його голосі виразно читалася полегкість.
— Так, гадаю, що так.
Знову запанувала міжміська тиша, розтеклася на сотні миль, що розділяли Мейн та Каліфорнію. Гадаю, ми обидва думали про те саме: так, усе скінчено, і за шість тижнів чи шість місяців ми геть забудемо одне про одного. Усе скінчено, і це коштувало нам усього лише нашої дружби та життів Стена й Едді. Я вже майже забув їх, ви це знали? Як би лячно це не звучало, я майже повністю забув Стена й Едді. На що хворів Едді — на астму чи в нього була хронічна мігрень? Хай мені чорт, не можу сказати напевне, та здається, що в нього була мігрень. Спитаю в Білла. Він знатиме.
— Ну, передавай вітання Біллові та його чарівній дружині, — сказав Річі з веселістю, яка здавалася законсервованою.
— Авжеж, Річі.
Я заплющив очі й помасував лоба. Він згадав, що Біллова дружина в Деррі… однак не її ім’я й не те, що з нею трапилося.
— Будеш у Лос-Анджелесі, у тебе є мій номер. Зберемося й гарно понямкаємо.
— Ясна річ, — я відчув, як на очі накотилися гарячі сльози. — І якщо тебе занесе в наші краї — теж маякни.
— Майкі?
— Я тут.
— Я люблю тебе, чувак.
— Навзаєм.
— Окей. Тримай палець на пульсі.
— Біп-біп, Річі.
Він розсміявся.
— Так-так-так. Встроуми того пальця собі у вухоу, Майку. Шоу то є, у своує вухоу, хлоупче.
Він поклав слухавку, і я зробив те саме. А тоді відкинувся на подушки, закрив очі й ще довго їх не розплющував.
Шеф поліції Ендрю Редімахер, який обійняв цю посаду в шістдесятих після шефа Бортона, загинув. То був химерний випадок, і я не можу не прив’язати його до того, що відбувалося в Деррі… до того, що зовсім недавно скінчилося в Деррі.
Будівля, в якій розташовується суд та поліцейський відділок, стоїть на межі з ділянкою, яка провалилася в Канал, і хоча вона вистояла, зсув ґрунту (чи повінь) певне спричинив їй ушкодження, про які ніхто не здогадувався.
Як було сказано в газеті, того вечора Редімахер затримався на роботі. Після бурі з повінню він щодня засиджувався допізна. Офіс шефа поліції вже давно перенесли з третього на п’ятий поверх, і тепер він містився якраз під горищем, на якому зберігалися всілякі нікчемні артефакти з історії міста. Серед того мотлоху було й бродяжницьке крісло, про яке я вже писав на цих сторінках. Його було зроблено з заліза, і важило воно понад чотириста фунтів. 31 травня будівля пропустила крізь себе чимало води, і, певне, це й послабило горішнє перекриття (принаймні так пише газета). Та що б там не було, бродяжницьке крісло проломило горище й впало прямісінько на шефа Редімахера — він саме сидів за столом і читав звіти про нещасні випадки. Убило його миттєво. Офіцер Брюс Ендрін увірвався до кімнати й побачив, що той лежить на розтрощеному столі, досі тримаючи ручку.
Знову розмовляв по телефону з Біллом. Каже, що Одра почала потроху їсти тверду їжу, та то й усе. Я спитав у нього, що в Едді була за болячка — астма чи мігрень.
— Астма, — одразу ж відповів він. — Невже ти забувся про його інгалятор?
— Точно, — сказав я і згадав. Та тільки тоді, як про це сказав Білл.
— Майку…
— Га?
— А яке він мав прізвище?
Я поглянув на записник, що лежав на нічному столику, та не взяв його.
— Та вже й не пам’ятаю.
— Щось схоже на Керкоріан, — засмучено сказав Білл, — та це не воно. Але в тебе ж усе записано, так?
— Так.
— Дякувати Богу.
— Маєш якісь ідеї щодо Одри?
— Лише одну, — мовив він) — та вона така божевільна, що й говорити не хочу.
— Ти впевнений?
— Ага.
— Гаразд.
— Майку, аж лячно, правда? Лячно все отак забувати.
— Так, — сказав я.
І це справді так.
804
«Creedence Clearwater Revival» — надзвичайно впливовий американський гурт, який творив у жанрах важкого, корінного, болотного та психоделічного року (hard rock, roots rock, swamp rock, psychedelic rock), також вони грали блюз та ритм-енд-блюз. Існував у 1967–1972 pp. Лідер гурту Джон Фогерті розпочав сольну кар’єру й виступає дотепер.
805
«Centerfield» — третій сольний альбом Фогерті, найпопулярніший його запис. Альбом повністю зіграний самим Фогерті. Вийшов у 1985 році.
806
«Cashbox» — щотижневий журнал, присвячений новинкам зі світу музики, публікувався в 1942–1996 pp. Відновив своє існування в 2006 році у вигляді веб-сторінки.
807
«Trivial Pursuit» — настільна гра, в якій переможець визначається завдяки його здатності вгадувати загальновідомі слова та різноманітні факти з поп-культури.