— А з «Ромео і Джульєттою» як було?
А: — А «Ромео і Джульєтта» — це вже інше. Це була суто моя інтенція, бо, переклавши «Гамлета», побачив, що воно наче таки вдалося. Хоча спочатку не мав якихось там амбіцій, що от я зробив якийсь видатний переклад. Він був радше такий ризикований. Мені важливо було почути від акторів, що їм з ним добре працюється: «О, нам якраз такого і треба було!». Власне, це був переклад для марґінесів, некласичний, можна сказати, або й антикласичний. Тобто саме для цього театру, саме для такої специфічної постановки й більше нікуди я його не подам. Але тут його в мене висмикнув Іздрик і опублікував у «Четверзі». Хоч це ще було окей, тому що «Четвер» платформа несерйозна, тобто для всяких лівих речей, дивних, експериментальних, марґінальних. Там йому й місце, такому перекладу. Але коли вже зайшла мова про те, щоб це видавати книжкою в Малковича, то мені довелося підійти відповідальніше. Перечитувати, підредаґовувати. Багато, відносно багато, позмінювати. Але мені здається, що там усе-таки зберігся дух того первісного мого підходу, ризикованого.
— Ти мене зацікавив порівняти варіанти, аж кортить глянути, а що помінялося, як ти змінився? В тебе ніколи не виникало такого бажання: порівняти різні редакції чиїхось текстів?
Б: — Ну, по-перше, це частина науки про літературу, якщо хтось тим серйозно займається і знає, що десь є інший варіант відомого тексту, то його псячий обов’язок це знайти і порівняти.
А: — Просто в майбутніх дослідників сучасних текстів уже не буде такої можливості.
Б: — Так, ми тепер не дурні, слідів на папері не залишаємо.
— Це тобі так здається, що слідів не лишаєш, сліди не тільки на папері.
Б: — Якщо літературознавці майбутнього, за прикладом літературознавців минулого, співпрацюватимуть зі спецслужбами, тоді так.
— А це взагалі реально: модернізувати Шекспіра?
А: — Наскільки мені відомо, так. Наприклад, на Заході дуже популярний тепер такий підхід, що вони свідомо прибирають з оригінального тексту віршовані елементи. Переписують їх прозою. Є такі спеціальні літератори-переписувачі Шекспіра прозою. Діалоги, монологи — все.
— Питання радше щодо лексики: чи осучаснюють вони англійську мову XVI століття?
А: — Це само собою. Перевдягають у сучасну англійську мову.
— А навпаки, чи варто перекладати Шекспіра нашою бароковою мовою? Мовою часів XVI століття?
А: — Це б означало, що церковнослов’янською. А хто в нас тут такий майстер?
— Чому церковнослов’янською — староукраїнською. Валерій Шевчук би потрафив?
А: — Та ні, Шевчук може зі старої мови на більш-менш таку стилізовану сучасну. Але щоб навпаки, не думаю. А знаєш, в естетському сенсі (тому, який sztuka dla sztuki) ця твоя ідея дуже цікава. Я не знаю тільки, чи той відповідник Шекспіра мав би бути бароковий, чи якийсь там ще…
Б: — Але ми не маємо іншого розвиненого…
А: — Ну так. Чи це якась мова Івана Вишенського.
Б: — Це був би цікавий експеримент, але дуже камерний. Це ж мало хто би прочитав, і в театрі не поставиш…