А: — Ти ж розумієш, той Шекспір — не просто так Шекспір, він, як сказав би критик-марксист, є продуктом певного соціально-політичного організму. Яким була Британська імперія у своєму найвищому квітуванні, Британська імперія єлизаветинської епохи, в яку живе і працює Шекспір. Отже, ця імперія насправді — володарка світу. Це країна, в якій бурхливо розвивається мова, лексика. Так само, як вона приєднує до себе колонії й ходить по всіх океанах, вона вбирає в себе нові слова та ідіоми, несамовито розростається і збагачується. Який нам мовний відповідник шукати в тодішній Україні, яка навіть самоусвідомлення не мала цього свого українства? Воно би вперлося відразу ж у глухий кут, коли, наприклад, зайшлося про образи, пов’язані з «третім світом», із колоніальними реаліями, з якимись там, не знаю, рослинами, плодами, дикими екзотичними тваринами й так далі, так далі — звідки то взяти?
— А ти читав другу частину словника Беринди, пояснення іншомовних слів? Там така екзотика є.
А: — Не читав. Я й першої не читав (сміється).
Б: — Вертайтеся до теми.
А: — До тями!
— Можна й до тями, але Беринду варто прочитати.
А: — Але знаєш, це дуже важливо — пам’ятати про всі ті великі географічні відкриття, в які Англія так рішуче вписалася. Деякі з критиків мого перекладу кажуть, що я занадто вільно поводжуся з оригіналом, коли в монолозі Гамлета, скажімо, говорю про смерть як про «країну з інших географій». Бо в оригіналі вона всього лиш «undiscovered country», тобто «недосліджена (невивчена) країна». Але мені здається, що саме в тому місці така надінтерпретація з «іншими географіями» цілком доречна. З огляду хоча б на ті ж великі географічні відкриття передшекспірівської доби.
— Незвично, але добре, свіжо.
А: — От тобі відразу контекст: усі ті каравели, шхуни, бриґи, конкістадори, флібустьєри й так далі.
Б: — А не хочете пива? Бо щось геть у горлі пересохло. Подумалося раптом: для загальної драматургії цієї книжки було б добре, якби вона почалася з того, що я йду за пивом, диктофон увімкнутий, ви собі розмовляєте, а мене все нема й нема, і ви тільки час від часу згадуєте: «Де той наш Ґодо?», — і так наговорюєте цілу книжку. Але аж такого щастя вам не буде, бо я бігом, туди й назад.
А: — Ще пару слів, щоб цей розділ, шекспірівський, закрити. Про переклад «Ромео і Джульєтти». Це вже не було чиєсь замовлення, а моя власна, так би мовити, добра воля. Бо я побачив, що мій «Гамлет» багатьох переконав, що це все-таки перекладацький успіх. Тобто більше успіх, ніж невдача. І мені захотілось якоїсь такої дилогії, де була би ще одна Шекспірова п’єса. Й без довгих вагань я вибрав «Ромео і Джульєтту». Хоча з першорядних є ще «Король Лір», є «Макбет»…
— То це ще нас чекає?
А: — Ні, поки що, думаю, ні. Тим часом я цілком несподівано переклав щось зовсім інше — «Дванадцяту ніч». Це комедія, і, треба визнати, набагато простіший твір. Я б за неї не брався, якби не чергове замовлення з чергового театру. Ну, але запитання твоє було в тому, як я дійшов до ідеї перекладати «Гамлета». Перепрошую за таку довгу тираду у відповідь.
— А як ти сприйняв критику перекладу «Гамлета»? Негативну критику, маю на увазі.
А: — Та її, здається, не дуже й було. Втім, я не особливо стежу. Була якась там, здається, нищівна доволі стаття на «Літакценті», зібрала під собою купу коментів, у яких підтримували автора статті…
— І ти уважно читаєш такі речі, з коментарями?
А: — Я її взагалі з великим запізненням побачив. Вона вийшла десь ще тоді, коли тільки-но переклад з’явився книжкою, а показали мені це десь пару місяців тому, до того часу я не знав про її існування. Але фактично вона, ця стаття, написана дуже переконливо, тобто зі знанням, звичайно, шекспірівського тексту. Хоч якби мати текст перед собою і присвятити тому аналізу якийсь окремий семінар, то можу поклястися, що за кожним із зауважень, за кожним пунктом звинувачення цього критика я мав би абсолютно переконливі власні аргументи. Шкода, що такий семінар не має шансів відбутися.
— Це в тобі говорить кандидат філологічних наук?
А: — І, зокрема, він. Але часом, уже не маючи особливо за що чіплятися, той критик закидає мені, наприклад, використання слова «зарізяка», мовляв, «для чого ці архаїзми, це XIX сторіччя української мови?». Перепрошую, «зарізяка» — архаїзм? Як на мене, дуже смачне сучасне слово. Його чомусь нервує «зарізяка», чи «хлопака», чи «гуляка». На його філологічне відчуття, це слово десь у контексті якогось Гулака-Артемовського…