Б: — Так, цього не навчиш. Не можна навчити відчувати… Але ти говорив про діалектизми…
А: — Лорка є в російських перекладах, і російські перекладачі фактично це проігнорували. Але в російських перекладах він має значно більший відгомін, так? Бо той, лукашівський, залишається цікавим матеріалом для фахівців, теоретиків перекладу, дослідників того, як можна працювати з діалектом. А також темою, наприклад, для наших дискусій, і це прекрасно. Але якийсь пересічний український шанувальник Лорки, зовсім не фахівець у поезії, коли захоче своїй коханій розповісти про того поета, то він його зацитує в російському перекладі, а не в Лукашевому. Ні, я розумію, що я трохи змішав горох з капустою, бо тут маємо загальнішу проблему — високої впливовості російської мови, порівняно з українською. Тобто російською можна перекладати гірше, але розголос буде ширший і кращий. Так уже працює ця їхня перекладацька машинерія. Вони у своїх перекладах такі самовпевнені, бо мають на те підстави.
Б: — Є випадки, коли проситься якийсь конкретний відповідник. Досить легко перекладати персонажів, які говорять у польській книжці по-ґуральськи, нашим гуцульським діалектом. Бо й живуть гуцули з ґуралями в подібних умовах, і розмовляють смішнувато, як на вухо жителів столиць.
— І виходить так само несерйозно?
Б: — Не все мусить бути серйозно. Хоч я говорю серйозно. Ти сам давав на «Збручі» переклад фрагментів з «Історії філософії по-ґуральськи» ксьондза Тішнера. Гуцульський діалект там абсолютно на місці. Але є й інші. Як передати українською мовою шльонзаків чи кашубів? Нема універсальної відповіді, в одних випадках легко, в інших важко, в третіх неможливо — і мусиш вигадувати щось.
— І ще один аспект перекладу: як перекладаєш з польської мови і тобі трапляється слово, яке має кілька синонімів, одне із них часто співзвучне із оцим польським. Бачу, в багатьох перекладачів є принцип тікати від тих співзвучних із польськими…
Б: — Щоб не казали, що не переклав, а лише переписав кирилицею.
— Так, щоб максимально відрізнялося від оригіналу, щоб було зрозуміло, що ти не просто транскрибував, а саме перекладав. Наскільки доречний такий підхід?
А: — Думаю, мій підхід полягає в тому, що я перечитую. Ледь не кожне речення і вголос. Ні, звичайно, мені важливе значення, мені важливо, який синонім точніший. Але є ще й фонетика, й ритміка, бо проза — це ж теж ритм. І якби я завжди свідомо шукав щось найвіддаленіше, а воно ще й ламало б мені всю ту пластику, то думаю, що виникла б деяка силуваність, така собі нарочитість у всьому тому віддалянні, а це недобре.
— А якщо переклад з російської мови? Тут уже інший аспект, тут вже можна почути звинувачування в русизмах.
Б: — Є цей знаний приклад, що ми тут, на заході, кажемо «курити», щоб не було схоже на польське «palić», а українськомовні на сході кажуть «палити», щоб не було схоже на російське «курить». Але слова часто ж є просто спільними, не завжди відомо, хто у кого запозичив. Перекладаючи більш-менш нейтральний текст, я намагаюся відбирати слова, зрозумілі на всій території України. Але ж я ніколи точно не знаю, чи це вдається. Щось може бути зрозумілим і в Харкові, і в Києві, і у Львові. А є слова, які знають лиш у Львові…
А: — А є ще й такі, яких не знають навіть у Львові.
Б: — Є й такі. Або у Чернівцях. Можу розказати випадок зі свого читацького досвіду. Пам’ятаєте видання Бруно Шульца, здається, 1994 року? Андрій Шкраб’юк переклав. Я тоді польської ще в зуб ногою не знав. І взявся читати того Шульца. Ну, і не дочитав. Бо в тій дивній мові перекладу не все міг зрозуміти. Я чув, що перекладач мав свою свідому концепцію, що він не напартачив, а навмисне так переклав, бо й мова Шульца для сьогоднішніх поляків звучить трохи дивно. Це правда. Але що говорити про концепцію, коли читач, який не знає польської мови, не може прочитати переклад? Тоді для кого цей переклад? Для того, хто знає польську? Той, хто знає польську, прочитає Шульца в оригіналі, пощо йому переклад? Тобто переклад робиться все-таки, передусім, для читача, який не знає мови. І хоч би який він був блискучий і концептуальний, але якщо читач його не розуміє, то доведеться визнати, що цей переклад не виконує своєї основної функції. Можна сказати, що я тепер, перекладаючи, уявляю себе тодішнього і намагаюся робити такий переклад, який би я тодішній зрозумів і загалом прочитав із задоволенням. Щоб цей переклад ще й не видавався мені неприродним. Тут знову нема однозначної відповіді, як цього досягти, але, наприклад, слово «ровер» я можу вжити в перекладі, а, припустимо, «поґратулювати» — замість привітати — радше ні.