— Але парадокс в тому, що більша частина твоїх читачів живе якраз у Західній Україні, а ти перекладаєш для меншості.
Б: — Але та більша частина прекрасно зрозуміє хоч так, хоч сяк.
— І таким чином, власне, виходить, що ти мову зсуваєш в бік тої меншості, ближче до російської мови.
Б: — Твої би слова та в лівобережні вуха. Щоб вони почули, що це я заради них стараюсь.
А: — Я знав такі випадки — це я не як перекладач, а як автор кажу, коли до мене підходили читачі з російськомовної України і (хай це буде нескромно) зізнавалися, що взагалі читати українською почали з моїх книжок і їх це затягнуло й вони мені дуже вдячні за те, що якось ті мої тексти їх розвернули обличчям до української мови, її пізнавання. І ще вони казали: «Ви в мені пробудили зацікавлення незнайомими словами. Тобто я на той час недостатньо добре і глибоко володів українською, але знаходив у вас такі цікаві слова, значення яких не знав, і розшукував їхні значення…». Я говорю тут про страшенно рідкісний тип людей, особливий тип читачів. Але я вже багато років живу і маю багатолітній досвід спілкування зі своїми читачами, бо чимало виступаю. Тому я можу сказати, що це не були поодинокі випадки. Це така лінія, яка мене, можна сказати, супроводжує вже віддавна. Тому це хоч і рідкісний тип читача, але його значення недооцінювати не варто. Треба про нього думати і для нього писати. Давати йому цю пружину — здивуватися якомусь слову, полюбити його, шукати значення, запам’ятати.
Б: — Головне — в міру.
— В міру це скільки? Одне слово на сторінку?
Б: — Одне чи кілька. А якщо забагато, то може відштовхнути… От ти кажеш «більшість, меншість». Мій — уявимо, що є такий — львівський чи чернівецький читач зрозуміє мене і західноукраїнською, і київською мовою. А київський західноукраїнською — не обов’язково.
— Ага, а якщо напишеш по-російськи, то зрозуміють ще й у Донецьку, і в Сибіру, і на російському Далекому Сході. Тоді, може, просто пиши російською.
Б: — Донецьк, Сибір і російський Далекий Схід мене не цікавлять. От якби китайською…
— Бачиш, з китайською та маленька проблема, що ти її не знаєш.
А: — Навіть у китайської є свої межі.
— Сашко, а коли ти пишеш для «Країни» і для «Збруча», чи є різниця у використанні лексики?
Б: — Але туди й туди я пишу трохи в різних жанрах…
— Я розумію, але все ж питаю про лексику.
Б: — Лексика також залежить від жанру. Для «Країни» я пишу сюжетні фейлетони, там є персонажі, і в їхніх діалогах виникають буковинські словечка. Але не галицькі, бо часто місцем дії якоїсь мініатюри є саме Буковина. А коли я пишу тобі, для «Збруча», то знаю, що ти не викинеш жодного «галицизму», тому можу і «ґратуляцію» вставити.
— Я його, розумієш, питаю про речі засадничі, а він мені: ґратуляція…
А: — А взагалі я звертаю вашу увагу на те, що ми вже дві години…
Б: — Так, давайте зробимо паузу. Хто як, а я мушу за розкладом якусь канапку з’їсти. Слово «канапка», до речі, я би дав і на «Збруч», і в «Країну»…
* * *
— То, може, знову почнімо з початку, з самого процесу народження твору. Як він з’являється в голові? Кожен раз інакше чи є якісь спільні риси? Як у поезії і як у прозі?
А: — Це, само собою, доволі різні речі. Оскільки я не писав ніколи великих поетичних форм, не писав поем, то можу узагальнити так, що в поезії для мене дуже важливий початковий імпульс, якийсь поштовх, який дуже часто виникав, наприклад, просто з якоїсь красивої рими. Ця рима вже містила в собі певний прообраз того, яким буде вірш. А от коли настала пізніша стадія віршописання — «Пісні для мертвого півня», то мені вже йшлося про більш усвідомлену диспозицію. Щоб отими засобами такої трохи брутальної поетичної мови, свідомо невишуканої, а десь і примітивізованої, переказати якусь історію, а точніше, відтворити стан довкола неї. Багато які з «Пісень» народжувалися просто від назви. Майже всі назви в «Піснях» англійські, як ти пригадуєш, і вони містять певну конотацію чи до старої рок-музики, чи до фільму, чи до джазової, чи до поп-культури. Для мене це був цікавий ефект: як та англійська назва може співвідноситися з якоюсь моєю ситуацією, історією. Яку поетичну якість можна витиснути, наприклад, з назви «Girl You Will Be A Women Soon». Хоча це не було стовідсотково так, тобто не завжди все вирішувала назва. Я тому так розмито відповідаю на це запитання, що не можу вивести якийсь єдиний принцип. Нема чогось одного. Але все ж хочу підтвердити, що виникнення і написання віршів — це для мене щось одне, а прозових текстів — щось інше. Ну, але з прозовими теж неоднаково, там є своя диференціація. Одна річ оповідання, інша — роман. Хоч я ще пригадую той час, коли «Рекреації» я називав не романом, а повістю. Але потім цей термін у нас поступово вийшов з ужитку.