— «За что»?
А: — За формалізм, бубабізм, за дзеньки-бреньки, штучки-дрючки, «среднеевропейскую дребедень», за «ляда-чоколяда». Керівник семінару, поет Юрій Полікарпович Кузнецов, підсумовував кожне заняття. Й того разу, після обговорення моїх віршів, він сказав: «Вы запутались, совершенно запутались, ушли в метафоры. Знаєте, Блок сказал замечательно: “Метафора — зто одичание духа”. Поэт не должен себе позволять одичание». Але чи це побиття якось вплинуло на мене? Ніяк не вплинуло. Це ж мене не скривило, не змінило. Я після цього ще «Індію» написав. «Листи в Україну», а потім «Індію». Тобто оговтався від того розгромного семінару і далі робив своє. Тим більше, що все й без того завершувалося. Вірші в мені вичерпувалися (сміється).
Б: — Але, може, воно спрацювало на дальшу перспективу? І ти нарешті подолав «одичание», коли написав «Пісні для мертвого півня», позбувся метафор і решти штучок-дрючок.
А: — Ха! А взагалі цікаво, що б на ті «Пісні» він, тобто Кузнецов, мені сказав би? Та взагалі їх не сприйняв би! В його розумінні верлібр — це псевдоформа якась. Бо він був типом. Типовим страшенно консервативним російським поетом. Він був на той час одним із найновіших перекладачів «П’яного корабля» Рембо. Я йому якось на перекурі кажу: «А ви, коли перекладали “П’яний корабель”, не думали про “одичание”? Ви ж так чудово це переклали, хоч там така метафорична вакханалія!». Але він відмежувався: «Там я переводчик, не автор. Это было техническое задание».
— Нині, оглядаючись на таку оцінку поезії, бачиш в цій критиці якесь зерно істини?
А: — Зерно істини обов’язково десь є. Ну, мабуть, у тому, що якимись моментами окремі мої рядки були дійсно занадто «бароковими». Може, й дійсно треба було знайти якісь простіші лінії, безпосередніші. Серед моїх колеґ з Росії панував культ святої простоти: «Ты что вообще хочешь сказать людям?». Тобто це така досить безнадійна ситуація була — чогось там самому навчитися чи когось навчити.
Б: — Але скажу як читач, я пам’ятаю ті часи і цю різницю сприйняття російської і української поезії. У російській мене від такої «избыточности» нудило і справді хотілося чогось «простішого». Хоча б тому, що російській мові нічого не загрожувало і сама собою демонстрація можливостей мови здавалася мені для російської поезії зайвою. Натомість багатству мови в українських віршах, у твоїх зокрема, які тепер сприймаються як такий канон 90-х, я дуже тішився. І так само тішився, коли вийшла «Перверзія». Хоч якби сьогодні хтось написав щось подібне до «Перверзії», я би це із щирою душею розкритикував.
А: — Я би теж.
Б: — Але тоді це було дуже добре і правильно: показати багатство мови, різні формальні прийоми, показати, що українською мовою можна зробити все. Але вже наслідувачі дратують. Так само, як сьогодні мене дратують — найбільше — наслідувачі Жадана. Бо наскільки добре й природно його інтонація з усіма тими ритмічними повторами і паралельним римуванням прозвучала у нього, настільки ж убого це звучить у Жаданових епігонів… Але я що хотів сказати: перед російською й українською поезією стояли різні завдання, ми загалом уже починали йти різними шляхами — і їм, з їхнього погляду, твоя поезія могла обґрунтовано не подобатись, бо для них твої проблеми могли бути неактуальними.