— Ти читав це як обов’язкову лектуру?
А: — Я прочитав це як обов’язковий для складання іспиту текст. І закайфував. Йшов на той іспит і дуже хотів, щоб саме «Фієста» мені трапилася в білеті з того всього обов’язкового компендіуму. Я кілька днів пожив у тій атмосфері. Можливо, «Рекреації» вийшли таким своєрідним синтезом впливу тих двох антиподів?
— Сашко, а ти би міг як теоретик літератури пояснити, чому Гемінґвей був такий популярний серед радянської інтеліґенції у 50-ті, 60-ті роки?
Б: — Головних причин, думаю, дві. По-перше, його є за що любити, я теж його люблю. Він якось так із тим своїм принципом айсберга догодив і «простим» читачам, і докторам наук. Можеш — пірнай у підтекст, не можеш — насолоджуйся описом чоловічих випробувань. По-друге, радянська влада його тоді дозволила любити. У роки сталінізму бодай мінімально крамольні речі читати заборонялося. Настала відлига, влада вирішила, що не можна далі закриватися від усього світу, хоча б щось треба сюди впускати. Хоча б таких письменників, які проти війни, проти фашизму, проти американського імперіалізму. Це не мусили бути ліваки. Але якось критично налаштовані…
А: — Радянським ідеологам довелося знайти спеціальне окреслення для такого типу. Він не мусив називатися лівим, але точно — прогресивним. Оце — прогресивний американський письменник. А це — прогресивний французький…
Б: — Прогресивний, бо критично зобразив капіталістичну дійсність. Але ж кожен добрий письменник критично ставиться до дійсності, в якій живе. Тільки там був ще один момент. Радянській цензурі йшлося навіть не про те, наскільки прогресивні твори пише письменник, бо все це відносно, можна викрутити і так і сяк, а про те, що він говорить на людях. Чи похвалив десь кого треба…
А: — Чи відвідав Москву.
Б: — Чи солідарний з «островом свободи» Кубою. Ну, Гемінґвей завжди демонстрував любов до Куби, жив там, а потім і Фіделя Кастро підтримав. А Фідель наш — значить, і Гемінґвей наш. Та ще й ФБР його переслідує. Подібно було з іншими авторами. Латиноамериканці бунтують проти США — друкуємо латиноамериканців, друкуємо Ґарсія Маркеса, бо він за революцію…
А: — Теж, до речі, на Кубу поїхав — кінематограф створювати.
Б: — Або друкуємо японця Кобо Абе, бо він нам не ворог, сам говорив, що любить Гоголя, Достоєвського. Не мілітариста ж Місіму друкувати. Але якогось японця треба, то давайте Кобо Абе, від нього, може, шкоди не буде. Хоча, мабуть, була. Уважний читач мусив проводити якісь неприємні для радянської влади паралелі. «Жінка в пісках» — чим не притча про радянського інтеліґента? А потім почалася пєрєстройка, і вся заборонена колись література прорвала загати, можна було захлинутися.
А: — Якраз «Иностранка» друкувала Джойсів «Улісс» протягом цілого року…
Б: — Так, то 1989 рік, я так його і читав. Вийде номер — прочитаю епізод, чекаю на наступний. Але це ми вже далеко забігли. А в глибокому совку, коли з’явився Гемінґвей, то звичайно, що він був одкровенням на тлі радянської літератури. Загалом, те що доходило із Заходу, було не до порівняння з тим соцреалізмом нашим.
А: — Тому таким успішним був, знову ж таки, «Всесвіт». А не якась «Вітчизна» там чи «Дніпро»… Але тут ти згадав лиш одного з таких авторів — Гемінґвея. А в того покоління був ще Ремарк, наприклад. У його музеї в місті Оснабрюк (а це його рідне місто) мене вразило, що він під кінець життя був у цілковитому розпачі від того, який він забутий чи напівзабутий, як давно його не перевидавали. Про це писав у листах, у музеї можна бачити цитати. Давно пережив самого себе. Там, на Заході. Але водночас навіснів від того, що знав: у Радянському Союзі його книжки виходять мільйонними накладами. А він не має з того ні копієчки! Та це ж механізми, які теж для нас значною мірою загадкові. Чому саме такий розклад, чому саме Гемінґвей та Ремарк, а не, скажімо, Моріак чи Олдінґтон. Хоча ще був такий Ґолсворсі зі «Саґою про Форсайтів», то була така культова епопея.
Б: — Мені здається, велике значення мало те, що ці двоє, Гемінґвей і Ремарк, які справді були найбільш читані на есересерівських просторах, прославилися на темі війни і втраченого покоління. У Радянському Союзі ще було багато читачів, які знали війну, іншу, Другу світову, але війну: або воювали, або дітьми її пережили. А радянська література про війну була страшенно брехлива. Кілька винятків можна згадати, Гроссмана чи Некрасова, але піди їх знайди тоді в книгарні. А решта — псевдопатріотична тріскотня. І раптом Ремарк і Гемінґвей пишуть про війну зовсім інакше. Що війна — це не провідна роль партії, не ура, вперед, в атаку, а бруд, сморід, воші, постійна втома, пошуки їжі, пошуки місця, де можна спокійно випорожнитися, але й спроби розважитися, знайти дівчат, алкоголь… Візьміть три найвідоміші романи втраченого покоління: «На західному фронті без змін» Ремарка і «Прощавай, зброє» та «Фієсту» Гемінґвея. Який з них випливає висновок про війну? Війна або вб’є тебе, або зробить калікою чи імпотентом, або ти персонально оголосиш сепаратний мир і втечеш від неї подалі. Читач, який знав війну, не міг цього не оцінити і був, очевидно, вдячний, що йому показали трохи правди замість усього того радянського пафосу.