А: — Замість Гончара.
Б: — Власне, замість прапороносіння. А ще одна річ — що вони ж не лише про війну писали. А й, наприклад, про Париж. І читач у своєму безпросвітному есересері міг довідатися про якісь недоступні йому реалії, про зовсім інакше життя, про якийсь кальвадос…
— І уявити собі це все…
А: — Пригадую такий діалог в одній гуморесці Юрія Івакіна. Був такий гуморист і літературознавець. Так от, він описав таку собі чергу, де синяки стоять, аби здати склотару. Й раптом один синяк до другого: «А ти зауважив, що в романах Гемінґвея коктейлі переважно зі сухим мартіні?».
— А наскільки оці два культових в нас письменники були культовими й на Заході?
А: — Ремарк — це спалах популярності, неймовірно яскравий спалах, але це 20-30-ті роки. На той час Ремарк — суперзірка. І цього йому дуже бракувало під кінець його життя, бо він сів на голку великого успіху ще тоді і, відповідно, під кінець життя вважав себе зруйнованою людиною, всіма покинутою… А от щодо Гема, то в нього це довше тривало…
Б: — З цього погляду у нього все було добре до самої смерті: світова слава, Нобелівська премія. Погано було із самим собою. Затяжна криза, психічні розлади — і самогубство.
А: — А Ремарк із самого початку фактично увійшов у ситуацію конфлікту з німецькою літературною критикою. Вони, критики, хоч і визнавали його талант, але означили цей талант як «тривіальний». Адже за Ремарком потяглися наслідувачі, такі собі ремаркіанці. Вони почали писати начебто про те саме, орієнтуючись на його успіх. І вийшло щось таке, що літературна критика назвала тривіальною літературою, й це в них утвердилось як термін. І от, лідером такої літератури вони завжди називали Ремарка. Ну і тролили його цим відповідно. А в нього здавали нерви.
Б: — Так, він дуже переживав з цього приводу, огризався, пояснював, що коли життя хапає людину за горлянку, то їй уже не до снобізму. Але його перший великий успіх породив епігонів, яким здавалося, що це дуже просто — писати в такому стилі.
А: — «Я ж теж так напишу, я ж теж там був!». Якось так.
Б: — І не забути додати дрібку розпачливого чорного гумору, це обов’язковий такий у Ремарка компонент.
А: — Цинізм.
Б: — Цинізм, але словесний, не поведінковий. І він мені у нього подобається. Але художньо Гемінґвей, звичайно, складніший, і в принципі все склалося, як і мало бути, їхні обидві репутації заслужені.
А: — Той-таки гемінґвеївський бекґраунд, він же має безпосередні витоки все-таки з модерну й аванґарду, так? Ми не можемо не згадати при цьому Ґертруду Стайн. Або й самого Джойса…
— Він тобі чимось подібний на Пікассо?
А: — Та навіть те, що він у Парижі вічно сидів серед усіх тих геніїв паризького аванґарду зі своїм блокнотиком!
— А як на фоні Ремарка бачиться наш Осип Турянський? Він у цій темі війни, певно, найсильніший у нашій літературі.
А: — Я думаю, так і є. Взагалі, «Поза межами болю» — це унікальний для нашої літератури твір. Але я досить давно його не перечитував. І в мене таке надзвичайно розмите враження. Як про дещо нерозписану річ. Таку дещо зібгану. Тобто я знаю, що ця проза імпресіоністична, але десь той імпресіонізм розчаровує, бо якщо це має бути наш головний і базовий твір про Першу світову війну, то він недостатній.
Б: — Абсолютно маєш рацію. Це радше такий «причинок» до теми війни. Самої війни там нема, є група людей, які сидять в албанських горах і вмирають від голоду й холоду. А Турянський їх засипає лавиною поетичних образів і галюцинацій. Ця його повість-поема цікава для спеціаліста і важлива для історії української літератури, але це не товар на експорт. Швидше, на Заході могли б піти якісь наші твори про так звану громадянську війну, є трохи добрих.