А: — Ну так. Бліжнєє зарубєжьє.
Б: — А що, може, нам повернутися до… Чи ти пам’ятаєш, Юрку, як написав, наприклад, свій перший вірш?
— Але спочатку екзистенційне для мене питання: чи твори в школі вам давалися легко, тобто чи вже тоді проявлявся нахил до літератури? Бо мене, пригадую, довший час після школи переслідував жахливий сон: я ввечері ніби згадую, що на завтра в школу треба принести твір і я сиджу перед пустим аркушем з такою ж пустою головою. Аж тільки після «Поступу», коли статтю треба було написати за годину-другу, кошмари зникли.
А: — Твори за програмою?
— Ну так, за програмою. Чи на вільну тему, наприклад…
А: — На вільну тему майже не було. Щодо тих програмових, то їх переважно вчительки — що української, що російської — розхвалювали і зачитували потім уголос на клас, щоб усі бачили, як насправді можна писати шкільні твори. Тому що я дозволяв собі ставитися до цього максимально творчо. І я справді висловлював власну думку щодо такого й такого епізоду, персонажа, і якось у мене виходило, мабуть, переконливо. Потім це розвивалося так, що мене почали відряджати на всякі міські олімпіади, міжміські, обласні й так далі. І я, здається, всюди перемагав. Нічого, що я так нескромно тут про це згадую?
Б: — Рано чи пізно правда все одно би вилізла з мішка.
— Тобто ти вже тоді був найкращим з усіх?
А: — Ну, мабуть, я тільки на тому тлі аж так добре виглядав. Може, було таке гнітюче загальне тло, що я був на ньому героєм. Але коли в нас був випускний у 10-му класі, я вже був переможцем усіх можливих олімпіад на тому рівні, окрім хіба що республіканської — туди мене чогось не повезли. А на наш випускний прийшов — спеціально, щоб зі мною поговорити, — батько одного з випускників, хлопчини з паралельного класу. Батько працював на ідеологічній роботі, інструктор обкому з якихось там питань преси. І він десь також був у тому журі олімпіади, яке визначило мою перемогу, й неодноразово висловлював своє захоплення, а тут прийшов познайомитись особисто і відраджувати від вступу до поліграфічного. Бо він уже знав про мій намір вступати на журналістику, але не в універ, а в поліграф. Ну от він і каже: «По-перше, ти не журналіст, ти літератор. А по-друге, ну який поліграф! Ну, це ж зовсім не те, цей заклад авторитетом не користується, ти там пропадеш від нудьги і тупості. Твоє — це тільки Львівський університет, українська філологія!». Трохи стривожений, я його вислухав і сказав: «Я свого рішення вже не зміню». Але це вже я в такий спосіб підводжу, слава Богу, риску під шкільними роками.
— Ти пішов на журналістику чи на редагування?
А: — Це те саме. Редагування — це вже у нас спеціалізація була, в дипломі ми всі маємо «журналіст».
— Сашко, а в тебе з творами були проблеми?
Б: — Ні. Не було. Твори я писав легко і, судячи з усього, погано, бо завжди мав за них «відмінно». Отже, з погляду радянської школи писав правильно, а це й мусило бути погано. Тобто добре у революційно-демократичному сенсі слова. Наша дуже строга русистка часом казала про мене: «Вот, полюбуйтесь, растьот новий Бєлінский». Дякувати й на тому, що не Писарєв. Якихось шкільних творів я вже не пригадаю, але точно пам’ятаю, що вступний до університету писав на вільну тему. О, це ж можна сприйняти за знак долі. Бо що таке твір на вільну тему? Це колонка. Тільки тоді їх не було де друкувати, а якби й було, то ніхто б мені, шмаркачу, не запропонував. Зате тепер пишу твори на вільну тему — скільки влізе.
А: — У моєму випадку — я знову про писання шкільних творів — це ще й бралося від такого собі підсвідомого спротиву банальностям. Занадто часто тут і там повторювана теза чи якийсь, як тепер кажуть, мем викликають у мене деяке роздратування. Крім того, через елементарні лінощі не хотів переписувати всі ті банальності з підручника. Тому волів поводитися творчо. Тож я все-таки щось із програмового твору прочитував, якісь його розділи, сторінки. А тоді сідав і писав собі так, як приблизно все те зрозумів і що собі про це думаю. І виявлялося, що якось ця моя писанина потрапляла в ціль, аж навіть учительки наголошували, що «от бачите, діти, яка самостійність думки, який оригінальний власний підхід — видно, що цей учень читав хрестоматію не бездумно, а чуйно вслухаючись». Ну й так далі. А причина все та ж: я не люблю писати від руки.