А: — Як він називався — орган, де ці обіди відбувалися? Якась там галерея чи щось таке.
Б: — Пританія, здається. Можна перевірити. За сутністю це парламент, палата представників. Ну і тут суддям терпець урвався. Обідати, кажуть, будеш уже з богами, а поки що пий чашу цикути — й гайда. Коротше, Сократ свідомо зробив з того суду цирк. Ніцше потім обурено назвав Сократа блазнем, який змусив, щоб його сприйняли серйозно. Але на тому суді справді була одна серйозна річ, і Ніцше, якби він був такий розумний, як хотів про себе думати, мав би її розгледіти. Може, найтяжчим злочином Сократа в очах суддів був його «даймоніон». Тобто демон. Тобто внутрішній голос, чиїх порад Сократ слухав у критичних ситуаціях. За дві з чимось тисячі років до Канта Сократ своїми давньогрецькими словами по суті говорить про внутрішній моральний закон. І водночас він розуміє, що мусить існувати закон зовнішній, офіційний, державний. Добре, коли вони збігаються. Але що робити, коли ці закони вступають у конфлікт між собою? Якщо громадяни перестануть визнавати державні закони, то держава завалиться. А якщо люди відвернуться від внутрішнього морального закону, то завалиться світ. І Сократ мовби каже: «Нема іншого виходу, ви — як сторожі держави — мусите мене засудити, я не підважую цього вашого права, а точніше, обов’язку. Але й у мене є мій моральний обов’язок, від якого я не відступлюся. Тому давайте зробимо те, що кожен із нас має зробити, і покінчимо з цим».
— А Платон?
Б: — Платон прожив після смерті Сократа понад 50 років і поступово звів усе до єдиної системи, якої, я впевнений, у Сократа ще не було. Сократ любив процес дискусії, процес говоріння, це такий… не гіппі, а як ці Керуакові…
А: — Він бітником був.
Б: — Як той легендарний прототип Ніл Кесседі, що їздив і з Керуаком, і з Кеном Кізі, і рот йому не затикався, бо якщо весь час говорити, то інколи вдається і щось розумне сказати.
А: — У Кляйста є навіть есей про народження думки у процесі говоріння.
Б: — І це ідеально пасує до Сократа! Він так і казав, що займається маєвтикою, тобто акушерством. Допомагає народжуватися думкам.
— Як казав Керол: якщо ви довго-довго будете іти, то кудись обов’язково прийдете.
Б: — Логічно. Тут важко щось заперечити. Якщо тільки не ходити, як ми, по колу.
— Чому вважається, що Платон — це послідовник Сократа?
Б: — Платон — учень Сократа, але в підсумку радше антисократичний…
— Власне, через це і питаю, чому він традиційно вважається послідовником?
Б: — Щоби вважати, треба мати надійні джерела. А їх не дуже є. Фрагменти з кініка Антисфена мало що пояснюють. Комедія консерватора Аристофана «Хмари» — це пародія на Сократа. Є ще дві праці Ксенофонта, але то був чоловік військовий, у філософію аж так не влазив, тільки хвалив Сократа у стилі «та ми з ним прекрасні люди». Я говорю про тих, хто знав Сократа особисто і написав якісь тексти. Основний масив цих текстів залишив якраз Платон. Важко перевірити правдивість Платона самим Платоном.
— Ти, власне, зрозумів для себе, чого так із Платоном носяться?
Б: — Бо він перший. Якщо ти візьмеш сьогодні абетку, то після всього прочитаного навряд чи багато з неї почерпнеш. Але уяви, що ти ще нічого в житті не читав. Тоді ти оціниш абетку інакше, бо в ній закладена можливість усього, що колись прочитається. Платон — це абетка європейської філософії. Не якісь туманні уривки давніших мудреців, а систематизована праця від альфи до омеги. А до того, як доводить Бахтін, сократичні діалоги Платона — це ще й перший зразок європейської прози. Персонажі збираються в тих діалогах, як оце ми тут, йде опис обставин, місця, часу, господар пригощає вином, тоді починається розмова…