— А Сталін чи Гітлер?
А: — А, ти береш таких, ближчих за часом.
Б: — Не знаю всього, що читали Сталін і Гітлер… Лінію такого типу державницького мислення, яке заснував Платон, легко простежити далі, довести до Геґеля, який більш «співвідповідальний» за Гітлера, ніж, наприклад, Ніцше.
А: — Але Ніцше взагалі не філософ.
Б: — Поет, який змусив сприймати його як філософа… Я про яку проблему хотів сказати. Буває, звичайно, що якийсь йолоп при владі вичитає щось у літературному чи філософському творі, зрозуміє все буквально чи взагалі спотворено — і влаштує пекло на землі. Але є й інша небезпека. Оці модні нині спроби підчистити літературу, пообрізати і вкласти, як той Прокруст, у ложе політкоректності. Якщо хапатися за окремі фрази у творі, то можна звинуватити і заборонити будь-кого. Знайдемо у Тараса Григоровича антисемітські та інші подібні мотиви? Легко: «Одчиняй, проклятий жиде!».
— Там всього-на-всього три «анти»: ляхи, москалі й жиди.
Б: — А трьох мало?
А: — Ще були німці: «куций німець узловатий».
— Та він просто характеризує німця, якого бачив.
А: — Повір, він у житті бачив не одного німця (сміється).
Б: — І Шевченко без захвату констатує той факт, що німець нас вчить.
А: — Якщо така характеристика не є негативною, то яка була б негативна?
— Ну добре, чотири. І все?
А: — Є в нього й молдованин, і фін. Але вони мовчать (сміється). Та от візьмімо поляків. З ними трапляються моменти примирення: «Ще як були ми козаками». Друзі найкращі, брати: «Отак-то, ляше, друже-брате». Але в цілому — за нинішніми мірками — дійсно так: відчутна ксенофобія.
Б: — Добре би було зараз, як Сократ чи Ніл Кесседі, вродити якусь думку у процесі говоріння. Ти вчора цитував, що метафора — це «одичание». А я думаю, що здичавінням є не метафора, а буквальне розуміння метафори і спроби втілити її в життя. Ось це — шлях до історичних трагедій. І розуміння фраз персонажів як фраз самого автора — це також здичавіння. Може, саме цим мали би займатися вчителі літератури в школі: все одно, на яких прикладах, головне — вчити це розрізняти. І призвичаювати учнів до сумної істини, що велике мистецтво не обходиться без участі того, котрий «вісаджував» Стефаникових Басарабів на бантину, і що немає на світі великих і одночасно політкоректних літературних творів. Сама жива мова — вона ж наскрізь неполіткоректна. Політкоректною буває лиш усіляке ялове белькотіння, як оті виголошувані стерилізованою мовою правильні доповіді на правильних конференціях. А живе мовлення в межі політкоректності не заженеш. Звичайно, письменник як людина, якщо він своїм безпосереднім висловом когось персонально образив, повинен відповідати перед законом. Але творові має бути дозволено все. Інакше ми, насаджуючи з фельдфебельським ентузіазмом політкоректність, дійдемо до того, що заборонимо всі найцінніші художні досягнення людства.
— А Біблію?
Б: — А Біблію з погляду політкоректності треба заборонити першою! Суцільні інвективи, іншування й знецінення. І в такий спосіб ми залишимося без найглибшого в історії літератури резервуару метафор, поетичних образів, сюжетних моделей…
А: — Ну я б аж так над Біблією не трусився. Мене, грубо кажучи, не вставляють тексти, писані 2000 й більше років тому.
Б: — Я не кажу про всі біблійні тексти. Читати переліки колін чи детальний опис, як збудувати скинію, — це не кожному й треба. Але псалми, Еклезіяст, Книга Йова…
А: — Є ще «Пісня над піснями». Як зразок високої поезії. Поставимося до цього так: це дійсно вершини, але я, особисто я, не маю з цим душевного контакту. Це десь дуже-дуже давно і далеко.
Б: — Ну добре, а Шекспір для тебе вже достатньо новий?
А: — Так. Він уже тут. Він — це ми тут і сьогодні.
— А ти ніколи не застановлявся, чому, скажімо, 400 років тому писані тексти ще на нас впливають? Що, за той час цивілізація так мало змінила людину? Навіть мова помінялася, пройшла одна технологічна революція, друга, все міняється, а морально-етичні стосунки лишились практично на тому самому рівні. Чи ми просто вкладаємо нові смисли в старі слова і прочитуємо ці твори по-новому?
Б: — Але ж Юрко каже, що його це не впирає.
— Шекспір якраз його пре.
А: — Так, Шекспір якраз і впирає. Але я не знаю, чи він мене так би впирав, якби я сам не взявся дещо з нього перекладати. При перекладі це стає часткою мого Я, й аж тоді вловлюю, що насправді там сказано і наскільки це б’є в само середохрестя того, про що й мені йдеться, розумієш? Поки просто читав, не маючи й гадки, що колись і сам буду його перекладати, просто читав як одного з великих творців світової спадщини, твори якого я, так би мовити, зобов’язаний знати, то він мені, скажімо так, подобався. Але щоб я відчував при тому аж таку вібрацію від контакту, то ні.