А: — Поки що дуже абстрактно звучить, як на мій погляд.
— Є, наприклад, премія, ти в конкурсній комісії, за якими критеріями оцінював би тексти: який кращий, який гірший?
Б: — Я вже кілька разів виходив зі складу різних журі через незгоду з результатами голосування. Ну, бо з якої радості я маю потім комусь пояснювати, чому виграла така-то книжка, якщо я особисто був проти? Але цей досвід на практиці підтвердив те, що теоретично і так усі давно знають: ми живемо в часи відсутності спільних критеріїв. Колись Володя Єшкілев знайшов гарну формулу: діти різних конвенцій… Потерпіть секунду, а я скажу два слова ніби не до вас, а до юних учасників Літшколи. Попередня велика історична епоха Нового часу дала нам у більш-менш хронологічному порядку кілька напрямів. І в межах кожного напряму формувалося відносно спільне уявлення про те, що є в мистецтві добре, а що погане. Уявлення ці періодично змінювалися, але доки панував якийсь напрям, доти панували його методи і смаки: класицистичні, романтичні, реалістичні, модерністські. Тобто якби ми жили в часи котрогось із тих напрямів, то я би легко назвав його критерії і сказав: ось так пишіть — і будете молодці. Але ми живемо в постновочасну епоху: напрямів більше нема, загальних конвенцій нема, повна естетична роздробленість, кожен покладається на власні — часто цілком випадково сформовані — смаки, і тому постійно виникають ситуації, коли якусь книжку одні критики оголошують шедевром, інші обзивають найгіршими словами, а ще інші взагалі не зауважують.
А: — Думаю, що Орестові більше йдеться про якусь особисту суму критеріїв. Необ’єктивну. Так я це розумію? От як би я поставився до невідомого мені зовсім автора або, скажімо, автор зашифрований, оскільки це анонімний конкурс. Зараз спробую щось намацати. Критерії доброго тексту, гаразд. Позаяк мій читацький досвід уже страшенно довгий — ну, страшенно, може, ні, але, скажімо так, доволі довгий: читачем тих чи інших текстів, літературних, я є, грубо кажучи, років десь 53, то в мене трохи постиралися певні, як би їх назвати, детектори чи…
— Рецептори.
А: — Рецептори, так. І мене дуже важко чимось направду здивувати, заскочити зненацька. Тому для мене такий критерій доброго тексту — коли автор примудряється все-таки це робити, весь час мене дивувати, і дивувати в позитивному сенсі, звичайно. Тобто я бачу, що це написано художньо, сильно, стильно, і водночас це ходи, яких я не очікував. Поєднання цих двох речей — майстерності з неочікуваністю. Цей критерій поширюється й на поетичну форму, і на прозову. Це, може, десь перегукується із тією максимою, що її сформулював один із латиноамериканських, а може, й португальських поетів (на жаль, імені зараз не згадаю): «Поезія — це коли два слова зустрічаються між собою вперше». Це, безумовно, максималістично. І це, безумовно, метафорична дефініція. Її не можна в жодному разі сприймати буквально. Але ми ж розуміємо, що він хоче сказати. Йдеться про свіжість, про принципову новизну поетичного вислову як такого. Бо мало ж механічно будь-які два слова звести докупи — от вони й зустрілися вперше.
— Написав програму, заклав корпус написаних творів — і отримуй на виході пари, які раніше не зустрічалися.
А: — Ну так. Бо йдеться про значно більше — про нову літературну якість, що виправдана і формальною, і змістовою доцільністю. До речі, про ці дві категорії. Їхнє розмежування і протиставлення — це велика й фатальна, просто епічна помилка, коли ми говоримо про твір літератури. Тому що форма завжди змістовна, а зміст завжди формалізований, їх краще не відокремлювати.
— Тобто слово має якусь приховану семантичну грань і при зустрічі з іншим словом, і тільки в такій ситуації, ця грань відкривається і вражає своєю якоюсь небанальністю, певним відкриттям.
А: — Відкриттям. Саме так.
— Фактично, якщо продовжити цю думку, то добрий твір має весь час наштовхувати на певні відкриття.
А: — Так.
— Іншими словами, це має бути в тій чи іншій мірі пережитий катарсис.
А: — Іншими словами, так. Але поняття катарсису я б не стосував у якомусь вищому категорійному сенсі. Бо ми так уже той катарсис розмазали — по всьому тілу літератури! Вживаймо його все-таки обмеженіше: до театральної вистави, до постановки. Коли глядач від побаченого й почутого дійства розпереживався, розплакався, а потім такий вийшов просвітлений…
— Ну, якби всі з вистав виходили просвітленими…