— А Антонич?
А: — Ну так, само собою. Власне, Антонич і Калинець — це ж афинні фігури. Тому, говорячи «Калинець», ми маємо на увазі й Антонича, який також писав циклами і збірками.
— Але цікаво ж: Антонич писав — певною мірою — набутою мовою…
А: — Неорганічною, можна сказати. Набутою, так.
— І це може мати вплив на звучання його текстів?
А: — Може мати. Насправді це питання варте дуже глибокого дослідження. Було б добре розкопати все ж таки десь аудіозапис із його голосом, як він чи просто розмовляв, чи вголос читав, тому що ми можемо керуватися лише тим, що в якихось поодиноких спогадах говориться: що дуже відчутним був лемківський акцент. І на перших порах свого перебування у Львові на студіях, в університеті він дуже непевно себе почував у нормативній українській. Виразно було видно, що він ніби ґвалтує себе і чинить ледь не насильство над мовленням. Ну але це вигладжувалося, звичайно, і мусила відбуватись якась еволюція. На його прикладі можна б дослідити деякі базові речі. Як у поетові (не тільки в ньому, в поетові взагалі) починає працювати мова. Не та, що затямлена з молоком матері, скажімо, а от набута, засвоєна — це ж надзвичайно важливий пункт, такий, що його можна розглянути дуже широко. Загалом у комплексі «мова і людина» — як це формується. А якщо ця людина ще й поет?
Б: — Відомо, що він сидів у бібліотеці над словниками, виписував собі синоніми і…
А: — Головне — перевіряв наголос.
— Власне, для поезії це дуже важливо.
А: — Більше ніж: він з ямбом працював.
Б: — Я собі думаю: часто для нас Антонич звучить несподівано, оригінально — хоч би що це слово значило…
— Незатерто. Ці зустрічі незнайомих слів…
Б: — Так, ці зустрічі слів у вірші, які відбуваються вперше. А може, це якраз наслідок того, що він шукав ті слова, вчив, а не мав у голові винесених з дому готових формул? Може, він навіть часом не хотів сказати чогось оригінального, але говорив, бо не знав, як носії мови в таких випадках кажуть.
А: — Щось подібне буває зі мною, коли розмовляю іноземною мовою. Ви вже даруйте таку диґресію у свій особистий бік… Так от, коли я спілкуюся в колі німецькомовних і таких, умовно кажучи, філологічної свідомості людей — письменників чи критиків, то вони часом звертають увагу: «Ой, як ви це чудово сказали! Яка у вас винахідлива німецька! Дуже особлива!»…
— Метафорична…
А: — А мені лише бракувало знання…
Б. — Простого слова…
А: — Простого нормального слова. Я мусив то сказати через якусь метафору. Думаю, це якось близько до того, що ми обговорюємо.
— У такому випадку набутої мови: чи було в Антонича чуття мови? Бо воно полягає в інтуїтивному розумінні певних мовних закономірностей, розумінні, яке закладається в діточому віці, коли мозок дитини ще є дуже пластичним і вловлює ці закономірності набагато краще, ніж старша вже людина. В такому розумінні: чи можна сказати, що в Антонича було чуття мови?
А: — Та безумовно! Як може в поета не бути чуття мови? Це альфа й омега. Але я хотів би застерегти від такого судження, що Антонич по самі вуха сидів у тій лемківській говірці. Бо він усе-таки був не зі селянської родини, і няня там собі нянею, але батьки ж інтеліґенція! А потім він пішов до гімназії, до Сянока, навчатися вже з 12-ти років. То його там і навчили нормативної мови. Тобто це не є так, що Мауґлі якийсь там прийшов з лемківського лісу — й заговорив.
Б: — Мабуть, літературна мова, яку він найкраще знав, була польська? Мова держави, в якій він жив…
А: — Польська, так. І, зрештою, він вступив на філософський факультет, що насправді слід розуміти як філологічний. Польська філологія була профільною дисципліною. Потім його батько ще й отримав парафію під Львовом. Як там, Бортятин, здається?
— Коло Судової Вишні.
А: — Думаю, якби його батько із парафіянами по-лемківськи говорив, то не дуже би їм сподобався. Тобто я припускаю, що і в родині у них плекався нахил до нормативності.
— Тобто лемківкість Антонича є трохи пересадженою?