А: — А вона випливала тільки з того, що він виніс у заголовок той Альказар, тобто фортецю, про яку було відомо, що навколо неї точилися кровопролитні бої, а утримували її, власне, франкісти. І що вірш про незламність тої фортеці. Отже, він, дуже умовно кажучи, начебто став на бік захисників Альказару, тобто франкістів-фаланґістів. Свого часу в нас побутувала така байка, що нібито один з Антоничевих рядків про Альказар величезними золотими літерами і, ясна річ, в іспанському перекладі виписаний на меморіалі загиблих у громадянській війні. Там, де вони поховали на спільному цвинтарі одних і других. Я ніколи не мав нагоди це перевірити, хоча чув таке ще у свої студентські роки. Й тоді робилося зрозуміло, чому «Слово про Альказар» не пройде в нас жодної цензури. Й чому Антонич «антирадянський».
— Якщо говорити про центральноєвропейську літературу, то можна сказати, що Антонич був представником цієї регіональної групи? Чи він поза регіональним поділом?
А: — Не можна, на мій погляд, жити в цій частині світу, бути тут письменником і не належати до цієї категорії. Тобто ти можеш писати про яку завгодно Океанію, Полярію, як він писав…
— Але пункт візи буде звідси?
А: — Він буде хоча б від того, що це інша естетика — саме такий різновид сюрреалізму чи його власного, Антонича, імажинізму, якого більше ніде не зустрінеш. І це сформульовано, варто додати, однією з мов цієї території. Це не писалося французькою чи шведською.
— Сашко, а що ти думаєш про оцей москвоцентричний погляд на літературу, який транслюється у нас ще з радянського часу і до сих пір? Тобто він може виглядати києвоцентричним, але в тлі києвоцентричності закладається, що Київ є вторинним стосовно Москви, що все йде звідти. Отож, питаю, чи не варто міняти цю точку зору, вводити в українську літературу біполярність, вводити контекст центральноєвропейської української літератури?
Б: — Радянський погляд був який? Такий, як сформулював антирадянський Орвелл: в єдиній родині республік-сестер усі літератури були рівні, але російська — рівніша. Бо вона вже належала до великих світових літератур. Тільки не перепитуй мене, що таке велика література…
А: — Найбільша — це та, яка китайською.
Б: — Ага, у них 500 тисяч — це пробний наклад, щоб зорієнтуватися, піде книжка чи не піде. Менше з тим. Росія справді дала кількох письменників, яких читають у цілому світі. Не Пушкіна, який «російське все», бо для решти світу Пушкін нічого не значить. Але Толстой, Достоєвський, Чехов — це загальновизнані імена. З наших, як не крути, нікого так не знають у світі, як їх.
— І все? Чи є ще якісь імена російської літератури, що звучать у світі?
А: — Ну, я скажу так. «Тургенєв» ти почуєш частіше, ніж «Лєсков». Лєрмонтов — це дуже екзотично…
Б: — Гоголь.
А: — Гоголь — так! Тобто його взагалі можна в четвірку. До Толстого, Достоєвського й Чехова.
— Пастернак, Мандельштам?
А: — А це дещо інше. Але добре, тоді говорімо вже про XX сторіччя.
Б: — Про Бродського. Але краще не говорімо. Оскільки, за відомою формулою, поезія — це те, що втрачається під час перекладу, то по-справжньому зрозуміти й оцінити поетів можуть тільки ті, хто читає їх в оригіналі. А враховуючи, що поетів узагалі не сильно читають… Твоє питання мене знову до автобіографії відсилає. Студентом я перечитав майже всю російську класику. До речі, згадав ще одного улюбленого стиліста: Андрєй Платонов. І цікаво, що в ті часи я не лише читав, а ще й бував багато де в Росії. Москва і Ленінград — це зрозуміло. Але я бував, наприклад, в Якутську і Магадані. Або в Рязані і селі Константіново — «приятственные места». І дивіться, як символічно склалося: востаннє я був у Росії в листопаді 1991 року, прямо напередодні грудневого Референдуму. І все, відтоді дотепер — ані разу, і вже очевидно, що ніколи більше там не побуваю. А 1992 рік — це вступ до аспірантури і потім викладання студентам зарубіжної літератури — всілякої потроху: французької, німецької, англійської, американської. Але 90-ті роки — це також початок знайомства з Андруховичем, Прохаськом, Іздриком…
А: — Та іншою сучукрлітрою.
Б: — З усіма її півлітрами. І паралельно — з раніше забороненою літературою, про яку в шкільні роки навіть почути було неможливо, не кажучи щоб її читати: від Хвильового й Підмогильного до Стуса… А вже в 2000-ні я фізично почав їздити на Захід. Першою, звичайно, була Польща, і далі — тільки на Захід, аж до Каліфорнії. Таке відбулося розвертання. І звертання уваги на центральноєвропейську літературу, передусім на польську, але й на інші.