А: — Почекай, Юрко трохи перебільшив…
Б: — Підсилив ефект.
А: — Пересилив. Безодня — ні. Це різні міста однієї цивілізації.
Б: — Думаю, він мав на увазі різні культурні традиції і той факт, що для галичанина Відень — це колишня столиця, а Берлін — дещо інший світ. Тоді як для Жадана вони йдуть через кому… Зрештою, Берлін теоретично мав би бути навіть ближчий харків’янину — такий Нью-Йорк Європи.
А: — Але таке вже в Юрка Прохаська власне збільшувальне скло. Воно набагато потужніше, бо він дуже сконцентрований на тій «віденськості», й відповідно це аж так виразно бачить. Мабуть, як безодню, добре. Дозвольмо, звичайно, кожному мати свої візії.
Б: — І дозвольмо собі порадіти за кожного, хто чогось досягає.
— А якщо повернутися… Ти згадав, що у чеській літературі були лінії протистояння…
А: — Ні, тут не лінії протистояння, а…
— Ну, так, радше полюси, полюси літератури, два способи видження світу…
А: — Той, хто не читає чеською в оригіналі й не має богемістичних навичок, тобто знання чеської філології (скажімо, я), тому складно це аргументувати на якихось прикладах. Залишається лише вірити тому, що про Кундеру і про Грабала кажуть їхні, чеські, літературознавці. А вони кажуть, що то репрезентанти двох абсолютно різних чеських мов. От, мовляв, є насправді дві різні чеські мови. Одною з них професори читають лекції в Карловому університеті, наприклад. І зовсім іншою роботяги після робочого дня варнякають, коли попивають пиво у своїй типовій кнайпі, яка в них називається hospoda.
— Тобто високий і низький стиль?
А: — Умовно кажучи, так. Тобто Кундера є репрезентантом професорської мови, а Грабал — кнайпової. Я розумію, що це схема, але схеми теж часом потрібні. Та не можна від цього вибудовувати в цілому якесь протистояння всередині чеської літератури. Хоча стає зрозуміло, чому ті чеські читачі, які закохані в Кундеру, не сприймають Грабала, й чому навпаки. Я не знаю нічого про стосунки Кундери з Грабалом. Наприклад, чи ця полюсність відбивалася на якомусь особистому рівні. Мені здається, що ні, не повинна б. Але в кожному разі це такий іманентний конфлікт, до того ж невирішуваний, тому що так є. Нам залишається лише повірити чехам, що в них дійсно є дві різні чеські мови. Я от не дуже вірю, але тут просто є досить переконливий аргумент: Кундера із цілковитою легкістю перейшов до французької (а вона за природою своєю значно умоглядніша від чеської), тому що і чеська його була як на чеську досить умоглядна. І він у своїй мові просто позамінював усі чеські слова французькими.
— Читав, що він забороняв перекладати свої романи з французької на чеську, бо хотів це зробити сам, щоб зберегти в перекладі свою мову, і через це чехи довший час не могли ознайомитися з його новими творами…
А: — Я не мав приємної можливості з ним самим на цю тему говорити і його про це запитати, але мені це завжди саме так і подавали. Насправді все може бути ще якось інакше. Про мене ж теж усяке плетуть.
— Можливо, про тебе говорять об’єктивніші речі, ніж ти сам про себе думаєш. Бо ти ж себе сприймаєш суб’єктивно.
А: — Я думаю, що добре, аби Кундера сам це так і приймав. Що в нього така холодна, стерилізована, умоглядна мова. А не щоб інші таке про нього виговорювали.
— Сашко, а в польській літературі можна знайти такі два полюси?
Б: — Коли знаєш якусь літературу ближче, то бачиш тих полюсів більше ніж два. Але якщо треба згадати когось найвиразнішого, то, наприклад, Сенкевич і Ґомбрович. Тільки вони не сучасники, спочатку один був, потім другий. Сенкевич творив «богоойчизняний» національний міф, досить схематичний, але милий широким народним масам. Зміцнював людські серця, як він сам про себе казав. А Ґомбрович той міф розхитував, усіляко висміював і вносив сумнів у голови. Але це таке, більше для спеціалістів… Може, я ліпше про інше протиставлення скажу. Про дві політичні лінії. Українцям варто би загалом у цьому орієнтуватися, щоб не говорити «поляки погані» чи «поляки хороші», а бачити, що там є дві різні традиції. Одна тягнеться від націоналіста, антисеміта і антиукраїнця Романа Дмовського. Він прямо говорив, що Польщі треба знаходити спільну мову з Росією, навіть совєтською, аби лиш не допустити постання незалежної України. І вся та фашистська галайстра, яка сьогодні розпаношилася в Польщі, всі ті «оенерівці» і «вшехполяци» — це його ідеологічні нащадки. І, незалежно від їхніх офіційних заяв, вони з усіх сил діють на користь Росії і на шкоду Україні. А є інша лінія — від Пілсудського. Ми, звичайно, персонально до Пілсудського теж можемо мати деякі претензії, але треба пам’ятати, що такі поляки, як Єжи Ґедройць, перед Другою світовою війною були «пілсудчиками». А після війни, в еміґрації, зайнялися формуванням нового польського світогляду, в якому визначальною стала теза «без вільної України немає вільної Польщі». Яцек Куронь чи Адам Міхнік — це, так би мовити, випускники школи Ґедройця. Доки такі люди визначали політику Польщі після 1989 року, доти тривало польсько-українське примирення. І тепер нам знову треба дочекатися, щоб хтось такий прийшов у Польщі до влади. Нащадки Дмовського спільно з Росією будуть нас душити. Нащадки Ґедройця спільно з нами, а в ідеалі ще й з білорусами і литовцями, будуть Росії опиратися.