— Ми спостерігали за птахами, коли Фрідріх знайшов нас і розказав про тебе, — Річард підбадьорливо торкнувся долонею плеча Кари й пішов назад.
Дженнсен озирнулася на двох чоловіків біля возу, зайнятих господарськими клопотами позаду нього. Тонкий серп місяця плив над темними складками гір. У місячному примарному світлі Келен ледве розрізняла, як Том розпрягає своїх коней, а Фрідріх розсідлує решту.
— Що ти думаєш тут знайти, так далеко? — Дженнсен знайшла очима Річарда.
— Ніколи не знаєш, що знайдеш. Те, що Обі, наш зведений брат, лежить мертвим — одна зі спроб відвернути нашу увагу, перш ніж він спробує нас вбити. І птахи все так же слідують за нами, — відповів Річард, відчіплюючи з пояса флягу з водою і простягаючи її Келен.
Міхи дружини залишалися приторочені до сідла, а сама вона ледве ні падала від утоми. Минуло вже кілька годин з моменту, коли вони відпочивали востаннє. Келен сильно втомилася від довгої їзди і ходьби, тому що часом доводилося йти спішившись, щоб дати перепочинок коням. Вона піднесла міх до губ і в який раз подумала, який мерзенний смак у води. Але врешті-решт, вода є вода. Без води смерть швидко наздогнала б їх посеред безжальної спека нескінченної безплідної рівнини, що простягалася навколо безлюдного місця, званого Стовпами Творіння.
— Я знаю як легко помилитися, — запинаючись, знову заговорила Дженнсен, приспускаючи з плеча ремінь міха з водою. — Взяти хоча б те, як я одного разу подумала, що ви, подібно Даркену Ралу, збираєтеся вбити мене. Я була настільки переконана в цьому, що знаходила найнеймовірніші підтвердження в будь-якій вашій дії. Я так боялася, а раптом це правда…
Річард і Келен знали, що в тому немає вини Дженнсен — через брехню вона була знаряддям ворогів, за допомогою якого вони підбиралися до Річарда. Але постійна боротьба зі страхом, що угніздився всередині неї, забирала надто багато цінного часу.
Дженнсен зробила великий ковток. Все ще морщачись від смаку води, вона підняла міх, вказуючи на безплідну пустелю за ними.
— Схоже, тут не дуже багато живності. Птахи зголодніли і просто чекають, коли ми тут помремо, і тому весь час летять за нами. Ось ти і вирішив, що вони нас вистежують, — вона кинула на Річарда серйозний погляд, супроводивши його посмішкою, в надії надати своєму припущенню переконаність. — Може, це й справді так.
— Вони не вичікують, коли ми тут помремо, — промовила Келен, бажаючи тільки одного: припинити суперечку і дати можливість всім поїсти, а Річарду — трохи поспати. — Вони стежать за нами, і вже давно. Ще з того часу, коли ми були в лісах на північному Сході. Гаразд, давайте поїмо і…
— Але чому? Птахи так себе не ведуть. Навіщо вони це роблять?
— Думаю, вони стежать за нами за наказом декого, — вимовив Річард. — Швидше за все, цей хтось використовує їх для полювання на нас.
Келен знала в Серединних землях багатьох людей — від простих жителів диких нетрів до знаті великих міст, — хто полювали з соколами. Але тут було щось інше. Навіть якщо вона і не зовсім розуміла пояснення Річарда, то відчувала, що у нього є причини для такої переконаності, і знала, що він говорить не про звичайне полювання.
— Так ось навіщо ти розкидав камінці на ділянках стежки, які продуваються вітром, — застигла на середині наступного ковтка Дженнсен.
Річард посміхнувся на підтвердження і взяв міх, протягнутий Келен.
— Розкидати камінці по стежці? Навіщо? — Насупилася Кара, спостерігаючи, як він втамовує спрагу.
— На відкритих місцях скелі вітер все здуває, — нетерпляче відповіла за нього Дженнсен. — Річард хотів бути впевненим в тому, що якщо хто-небудь надумає вночі до нас дібратися, камені захрускотять у того під ногами і ми будемо попереджені.
— Це так? — Запитально зігнула брову Кара.
— Всього лише маленька попереджуюча нас хитрість на випадок, якщо хто-небудь виявиться занадто близько, — знизав плечима Річард, передаючи Карі міх, щоб вона не діставала свій. — Люди інколи забувають про найпростіші речі і попадаються на них.
— Але не ти, — Дженнсен закинула ремінь міха на плече. — Ти уважний до всіх дрібниць.
— Якщо ти, сестро, думаєш, що я не роблю промахів, то помиляєшся, — усміхнувся Річард. — Небезпечно припускати, що ворог — ідіот, але настільки ж наївно думати, що розкиданий гравій заподіє йому шкоду, коли він вирішить підкрастися під покровом темряви, — всякий слід веселощів на його обличчі розтанув, поки Річард вдивлявся в західну лінію обрію, де вже виглянули зірки. Він повернувся до Дженнсен, ніби згадавши, що говорив з нею. — Але боюся, що камінці не захистять нас від очей, які пильно стежать за нами з темного неба. Загалом, будь-яка людина може помилятися.