Грегорій похитав головою, потім урочисто сказав:
– Як обвинувачений і занадто молодий, щоб бути членом сьогоднішньої ради, ти не маєш права голосу. Якщо ти скажеш ще хоч одне слово без мого дозволу, я накажу тобі заткнути рот! Поки що я тут ще отаман!
Кирило хотів ще щось сказати, але нарешті помітив знаки, які подавав Міхей, і змовчав.
– Отже, — сказав отаман, — усе стало зрозуміло. І осавул Міхей, і його воїн Кирило повинні бути страчені завтра на світанку. Рада надає свою згоду?
Серед натовпу почався гомін. Старий басьор мав рацію – закон вовків був дуже чітким щодо покарання за непокору перед обличчям ворога.
Кошко виступив уперед і коротко глянув на обвинуваченого.
– Як сказав наш отаман, - проголосив він, - покарання може бути тільки одне. Якщо хтось із старших має що сказати, нехай виступить і говорить.
Шум стих, і натовп кілька хвилин залишався в напрузі. Міхей гірко посміхнувся. Хто заступиться за двох молодих вовків, адже Грегорій зумів переконати всіх, що це на благо всієї січі? Це могли зробити лише ті, хто ще не мав права голосу в старшинській раді. Було б інакше, якби скликали загальний схід, але цього мали б вимагати голови щонайменше п’яти родин. Що було абсолютно неможливо в нинішній ситуації.
– Беріть їх! – наказав отаман.
Міхей спокійно дивився на наближення озброєних людей з роду Макчих, ад'ютантів Грегорія. Сильні руки простяглися до нього. Тоді він стрибнув, кинувшись не на того, хто стояв навпроти і міг очікувати нападу, а ліворуч, у найменш очікуваному напрямку. Здивований вовк упав, а Міхей крикнув Кирилові і... завмер. Подвійний ствол великого пістоля дивився йому просто в очі. Отаман розраховував на опір, тому підготував другу чергу вартових, і саме одна з них перегородила претендентові дорогу.
□□□
Сергій нарешті прийшов до тями. Чотири дні минуло від славетного замовляння старої та наполегливих спроб обдурити козаків. Лівка вже був на ногах, тільки стогнав, коли доводилося нахилятися, бо правий бік був розсічений трохи вище стегна. Якби не цілителька, він або сплив би кров'ю, або б сталося якесь зараження. Стара, звичайно, була шахрайкою і шарлатанкою, але знала дещо про рани і лікування гарячки, що Семен та Ілля повинні були визнати по всій справедливості. Як було згадано в ті дні, навіть ганебні хвороби вона лікувала відповідними травами і відварами, навіть лихоманку зганяла не тільки порохом або попелом, змішаним з горілкою, як було прийнято по всьому Запоріжжю.
– Де мала? – слабким голосом прошепотів Сергій. Він лежав на лівому боці, а з його спини, наче примарний горб, стирчала закривавлена шарпія.
Семен підійшов до нього і показав сплячу дитину. У цю мить Гальшка розплющила очі й викривила губки в підковку. Козак-велетень швидко потягнувся до ганчірки, змоченої козячим молоком, та не встиг він її подати дівчині, як та знову заплющила очі. В хаті їх було лише троє, бо стара кормила курей, Лівка грівся на сонечку, а Ілля взяв гульдинку[6] й пішов вполювати оленя чи хоч кількох бабаків.
– Вона надзвичайно чемна, — пробурмотів Поріг. – Плаче рідко, а як вже поїсть, то спить. Пам'ятаю свого молодшого брата. Той кричав безперервно, іноді цілий день і півночі, аж поки одного разу наш тато у розпачі, не витримавши більше, відірвав його від матері й викинув у вікно. – Він тихо засміявся при згадці. – Викидання кривди крикунові не заподіяло, бо вікно в нашій халупі над самою землею, а під ним росте густий лопух. З того вийшло лише те, що мама зі злості розбила глиняний глечик об голову мого батька, а маленький нахаба все кричав і кричав — навіть за вікном, і коли я його повертав до хати.
– Поклади її до мене, — попросив Сергій.
Семен дуже обережно поклав дитину поруч з хорунжим. Батько дивився на маленьке личко і повні щічки. Твоя мати добре дбала про тебе, думав він, не давала тобі марніти. Відважна жіночка, навіть серед вовків не втратила самовладання… Шкода, що…
Він не міг закінчити думку. Знав, що Маріка для нього страчена. Зрозумів це, коли вона простягла йому дитину і відступила. Спочатку він був упевнений, що прочитав це в її очах, потім знепритомнів і занурився у несвідомість, але, подумавши про це тепер, переконався, що не тільки в її зіницях, але й у всій її постаті він мав прочитати – чужа! Зовсім, ніби припинила…
6
Гульдинка – вид довгоствольної мисливської вогнепальної зброї, який використовувався в XVII-XVIII ст.
Літературні повідомлення свідчать, що це була нарізна зброя. Від іншої мисливської зброї вона мала відрізнятися більшим калібром, призначаючись для великої дичини – на відміну від малокаліберних "пташничок", призначених для полювання на птахів. У XVII столітті Якуб Гаур вважав її зброєю для полювання на кабанів. Однак в інших джерелах гульдинку окреслюють як "поганенька мисливська рушниця" або "паршивої якості".
На думку Зигмунта Глогера з посиланням на припущення Яна Карловича, назва цієї рушниці могла походити від курляндського міста Голдінген (нині Кулдига в Латвії).