Маріка намагалася згадати його обличчя, його ім'я, але біль пригнічував спогади.
Спочатку вона закусила підгорнутий край сукні, потім, коли біль посилився, шматок дерева. До цього часу їй вдавалося не кричати, вона просто металася по ліжку, просочена потом, намагаючись стримати стогони. Але сьогодні страждання перевищили всі межі.
Те, що відбувалося з її тілом, важко було описати людською мовою. Ніби сотні гарячих голок заповзли під шкіру, обпікаючи та пронизуючи найбільш чутливі місця.
Кістки ніби розпухли, а страшний біль уже дійшов до серця й крався все вище й вище.
Кажуть, в останню мить перед смертю людина бачить своє життя, точніше, проживає його заново. Нібито... Маріка відчувала, що вмирає, але пам'ятала лише одне: материнські руки, теплі й добрі, її пишні груди, в які, наче в найм'якіші подушки, поринала дитям, де могла почуватися в безпеці, прихованою від злого світу. І ніжний, мелодійний голосок, який співав сумну пісню про нещасну дівчину:
Ой Оленко, дівка біла.
Ой, Оленко, дівка біла.
Треба повертати куди західний вітер,
Жертвує собою вразлива Оленка,
Жертвує собою українка молода[7].
Більше нічого. Нічого... І тільки жаль, що сама не зможе дати того своїй дитині.
А біль піднімався все вище й вище, роблячись усе нестерпнішим, немислимим. Коли він дійшов їй до горла, Маріка вже не змогла його втримати, мимоволі розкрила рота й скрикнула. Крик був настільки сильним і оглушливим, що жінка почала втрачати свідомість.
Вона не чула самої себе, лише відчувала напружене тремтіння в горлі... З останніх сил Маріка поповзла до дверей сараю. Крізь щілини в дошках просочувалося м’яке місячне світло. Вона простягла руку, щоб зловити один промінчик. Жінці здалося, що в тому місці, де на її шкіру падає сяйво, печія слабшає. Може, Він її зцілить? Бабка, тобто батькова мати, колись казала, що в місячному світлі відбивається слава Господня. Чи, може, диявольська?… Яка різниця?
Маріка підповзла аж до дверей. Їй не вистачало сил підтягнутися настільки, щоб схопити прибитий до них шматок деревини, який відкривав двері, тож вона встромила нігті в сухі дошки й рвонула. Жінку залило світлом Місяця, ще не в Повні, але він вже рухався до неї. Всупереч надіям і сподіванням, біль не зник. Натомість темрява міцніла й міцніла, оточуючи нещасну чорною пеленою. Жінка відкрила рот, щоб випустити частину свого страждання у крику, але не чула себе.
В останню мить, перед тим як впасти у морок, Маріка почула виття проклятих, в порівнянні до якого вовчий заклик здавався невинною, лагідною колисковою.
Розділ 6
Сергій уже почав підводитись. Вперше після майже чотирьох тижнів він зміг сісти в ліжку без допомоги своїх турботливих супутників. Стара ворожка вражено похитала головою. "У нього важке життя, — сказала вона, — жорстке й непокірне".
Будь-хто інший на його місці вже б гриз землю, але козацький хорунжий з кожним днем набирав сили. В його виснажене тіло ніби звідкись ззовні вливалась сила. Він дивився на Гальшку, намагаючись розгледіти в її крихітному личку сліди материних рис. Він пояснював повернення сил тим фактом, що так само, як він хотів померти і забути про все після того, як побачив спалене село, тепер він так само сильно хотів жити. Заради цієї дівчинки.
Для тих, хто у нього ще залишився – друзів, які оточували його.
З важким серцем він пригадував буркотливого, скорого до сварки Сейя, Павку Гурбача з його жахливо попсованими зубами і смердючим диханням. Раніше він не думав про це, але тепер, у години болю, відчув, що вони були для нього як брати. Брати, яких він повів на загибель. Які пішли за ним з власної волі, готові на смерть.
Для яких дружба і вірність були важливішими за все інше. А він підвів їх, бездумно загнав у середину кривавого місива, не думаючи про обережність, не думаючи про засідку. Це диво, що вовки не вбили їх усіх. Диво?
Сергій подивився на Іллю, який дрімав, притулившись до стіни. Пучка трав, що висіла прямо у нього над головою, здавалася продовженням волосся юнака, створюючи кумедне видовище — ніби пустотливий бісик прибив його оселедець до стіни. Але Сергій тепер не мав настрою сміятися. У кутку на низькій табуретці сидів Лівка Пастух, обережно перебираючи пальцями струни лютні, знайденої десь серед дров, призначеної, очевидно, на розпал. Він, як умів, почистив інструмент і почав гратися у співака. Йшло не дуже добре, бо через розсічену щоку йому було дуже важко говорити, не кажучи вже про спів, але Лівка не зважав на труднощі — він просто наспівував. На лютні не вистачало двох струн, але це не збентежило козака. Костенку довелося визнати, що у Пастуха був дар гри – він умів витягувати прекрасні звуки зі розбитого дерев’яного корпусу.
7
Пісня гурту з Великобританії The Ukrainians "Оленка" (2009). Рекомендую всім!!! https://www.youtube.com/watch?v=sjhp4gCdG6o