Кара засміявся.
– Я не міг. Ти не знаєш, що це таке?
– Не знаю. Я не такий, як ти, щоб весь час бути в хіті. А тепер покинь її та йди геть, приблудо.
– Вона моя! Мені отаман пообіцяв, що... — Калмик смикнувся, але завмер, бо пістоль не ворухнувся, зате блиснуло лезо широкого ножа.
– Я прострілю тобі коліно, а потім каструю, — попередив Міхей. – Ця жінка досі належить нашій ватазі і всій січі, а не тобі.
– А от знай, що мені, — переможно вигукнув Кара. – Перш ніж ти мене перебив, я встиг наповнити її своїм насінням! Це вже моя вадера[1].
Міхей подивився на Маріку, що зіщулилася, а потім перевів погляд на вовка.
– Не має значення. Іди геть, кажу. Рада все вирішить. Про твою долю теж. Ми прийняли тебе, впевнені, що беремо доброго воїна. А ти звичайний негідник, гірший за людину.
– Краще пильнуй свого Кирила!
З цими останніми словами Кара скочив. У лівій руці він тримав вузький кинджал, цілячись у горло супротивника. Здавалося, він повністю застав Міхея зненацька і не мав сумніву, що зараз лезо проріже шкіру й пустить кров. Однак, це йому лише здавалося. В останню мить вовкозак відступив, відкинувся назад, на волосок пропустивши смертоносний клинок, і одночасно вдарив прикладом рушниці в спину нападника, що пролітав повз нього.
Кара зі стогоном упав на землю й мляво покотився. Він спробував підвестися, але Міхей без спішки підійшов і точним ударом ноги збоку в голову збив Калмика, заставивши того знепритомніти. Той упав, розкинувши руки. Міхей повернувся до Маріки.
– Встань, — сказав він.
Дівчина навіть не поворухнулась. Міхей легко знизав плечима, без усілякого зусилля підніс її і закинув на плече. Маріка боялась навіть затремтіти. Невже і цей побажає її посісти? Спомин про болісну насолоду все ще палав в нижній частині її живота.
Розділ 2
Сергій сухими очима дивився на руїни, що залишилися від невеличкого селища. З першого ж погляду він зрозумів, що розправу вчинили не звичайні нападники – ординці чи вороже налаштовані козаки. Вони прикрасили б ворота повішениками, насадили б голови вбитих на палі, а якби жертвам лише випотрошили нутрощі, як це було зроблено тут, то на тілах не залишилося б слідів іклів.
Він зціпив зуби, щоб втримати зойк. Тут були всі – сліпий на одне око коваль, його сини й доньки; Прокоп, знавець гусел і цілитель, який нібито зміг вилікувати навіть глаукому, що краде зір; його молода дружина, німа жінка, яку повернули з якогось походу на мультанську сторону[2], чорноволоса волошка з дивовижними зеленими очима; родина кульгавого Марчука, найчисельніша в селі, яка завжди бажала панувати і керувати... Був тут і старий Вано Бараньчук, були всі, крім Маріки та дитини.
– Вони, мабуть, взяли її в заручники», — сказав сотник Гринька, що стояв поруч із Сергієм. Його звали Шпаком за темне волосся переплутане з сивиною. Гринька був лише трохи старший за свого супутника, але тяжкі негаразди долі залишили відбиток не лише на його голові, а й на його зморшкуватому обличчі. Під час польсько-козацької війни він спочатку був на боці польського короля, але коли князь Вишневецький вчинив обидві розправи над беззахисними селянами, він з усім своїм загоном втік до Хмельницького. Його високість Єремія віддячив йому за зраду тим, що вирізав родину Гриньки і все село. То ж він прекрасно розумів приятеля і всім серцем відчував його біль. – Принаймні, ти знаєш, що вони живі.
Погляд Сергія був таким, що Гринька відступив на півкроку.
– Вважаєш, що це краще? – прохрипів хорунжий. — Це вовки, а не татари. Вони беруть полонених не щоб продати їх чи до роботи запрягти, а щоб перетворити на таких же звірів, як вони самі.
– Може, вони хочуть змусити тебе залишити їхні ватаги в спокої?
Сергій похитав головою.
– Ти коли-небудь був у січі вовків? – запитав він.
– Ні. Небагато було таких, що там гостювали.
– А я там був. На початку бунту гетьмана Хмельницького, коли ми намагалися їх стягнути на свій бік. Старий Грегорій запросив мене в гості, щоб засвідчити власні мирні наміри. Їхня січ не така, як наша. У нас тільки хлопи збираються, коли ми хочемо щось зробити, в похід виступити, почати війну. У вовків січ — це щось на зразок наших великих укріплених сіл. Вони не мають однієї найголовнішої назви, як у нас, але так називають кожне своє більше поселення. До баб на хутори не їздять, ті завжди з ними, діти там теж між хатами бігають. Для них січ - це все життя, а не тільки військовий табір. Серед них не знайдеш ні полонених, ні рабів. Вовки не такі, як люди, вони не хочуть викупу, не жадають багатства, вони цінують тільки хоробрість, а найбільшим добром є добро всієї січі і кожної окремої ватаги. Не вірю, що вони викрали Маріку та Гальшку, щоб зробити з них вовчиць... Не знаю, чому вони це зробили, вони повинні були вбити їх! Хіба що… — Він на мить замовк, а потім глухо додав: — Хіба що хочуть з неї витягти, де мене можна знайти. Або…
2
Мультанська сторона, мультанський бік – земля, яка була під контролем турецького султана, зокрема - Молдавія.