– Тож я не розумію...
– Я дав слово, — перебив вовкозак Мелеха. – Він вимагав цього. Він знає, що ми не порушуємо клятв.
– Навіть якщо від цього залежить добро зграї та всієї січі?
– Не дражни мене, чоловіче! Я ж тобі вже казав, що ми не порушуємо клятв!
– Щось мені підказує», — глузливо сказав козак, — що доведеться тобі цьому навчитися, інакше не виживеш.
Міхей відчув, як у ньому наростає гнів. Йому хотілося вибити клин, відкрити льох і розірвати цього негідника голими руками. Однак він опанував себе. Якщо він колись мав взяти на себе керівництво січчю, йому довелося навчитися справлятися з природною імпульсивністю та жорстокістю вовків. Як і Грегорію. До таких речей, як ця розмова, треба підходити холоднокровно, використовувати свій розум і приборкувати свої жорстокі думки та бажання.
– Слухайте уважно, пане козаче, – повільно промовив він, розтягуючи кожне слово. – Можливо, ви вважаєте, що ми, вовки, схожі на тих лісових та степових звірів, яким потрібна лише кров, які полюють зграями, а потім б'ються за кожен клаптик добичі. Ні, пане козаче. Ми відрізняємося від людей, ми не розуміємо один одного. Але ми можемо мислити так само добре, як і ви. Розумієте? – Йому відповіло мовчання, тож через мить він продовжив: – Оскільки ти почав говорити про загрозу для Гилевської січі, це означає, що з якоїсь причини ти хочеш, щоб я, а отже, й інші вовки, дізналися про це. Оскільки ти їхав з тими розбійниками до Гилевщини, можу здогадатися, що ти прямував до садиби вовків. Хто тебе послав і чому, чи зробив ти це з власної волі, я не знаю і мені байдуже. Ти точно не розраховував на значний прибуток, бо вовкам байдуже до золота та цінностей, і все, що ми потрапляємо під руки під час наших походів, ми одразу обмінюємо на зброю та інші необхідні речі. Можливо, тому ми досі залишаємося з тобою в такому спокої, бо людська жадібність не обернулася до нас. Чи я правий?
Цього разу йому відповів невизначене бурмотіння.
– Отже, пане козаче, з якої причини ви хочете нас попередити. Що ж, попереджайте.
– Збожеволів, – пирхнув Павло. – Отак, ні за що, задурно хотів би? Якщо мене випустиш, скажу, якщо ні…
– Мовчи вже! – прошипів Міхей, ледве стримуючи себе. – Я тебе не випущу, це точно. Однак, можу витягнути тебе з льоху просто зараз, заткнути тобі рота і в першому ж порожньому будинку, а їх тут чимало, як слід помучити. Чи варто втрачати пальці, очі та всі кінцівки одну за одною, щоб зберегти в таємниці те, що хотілося тобі розкрити? Це було б дурістю. Навіть для людини.
– Ти цього не зробиш, – посміхнувся Мелех. – Ти ж дав Скапулярію слово…
– Я дав слово, що буду тебе пильнувати, – різко відповів Міхей. – Але я не обіцяв, що вранці він знайде тебе в одному шматку чи взагалі живим. Вибирай.
– Якщо ти хочеш витягнути мене звідси, я почну кричати.
– Тоді ти одразу помреш. А ти ж цього не хочеш, чи не так? Вибирай, кажу, або ми закінчимо розмову, і я переходжу до справи.
Павло важко зітхнув.
– Добре, – сказав він, подумавши хвилинку. – Тож послухай, що мій брат, Петро Мелех, наказав передати твоїм вовкам. Ти маєш рацію, я їхав до вас як посол. І я розраховував на те, що ви поставитеся до мене як до посланця.
□□□
Вони йшли довгою колоною – на чолі якої йшов великий кавалерійський загін, завданням якого було розвідати маршрут і вислати патрулі. Потім під звуки барабанів, дудок та шаламаю[14] йшли козаки зі своїми таборами. Серед мас добірної піхоти виднілися тяглові коні та важкі воли, що тягнули гармати.
Оточений ескадроном солдатів, одягнених у дивні, як для драгунів, світло-зелені мундири, їхав великий віз на міцних дерев'яних колесах, покритих червоною тканиною із золотими візерунками, натягнутою на високих балках, прикріплених з боків. Усередині були ченці, які постійно молилися. Навіть вночі, під час відпочинку, звідти чулося тихе бурмотіння, тихіше, ніж вдень, бо голос належав одній людині – ченці, мабуть, чергували,змінюючись по одному.
Вдень голоси тих, хто молився, найчастіше заглушав всюдисущий гамір. У поході чулися прокльони офіцерів та унтер-офіцерів, тут і там виривалися пісні, іноді охоплюючи всю колону, як та тужна мелодія, що прийшла звідкись із глибин Росії та знайшла свій дім серед братів-козаків:
Вийду з конем у поле, коли ніч,
Щоб побачить силу зірок віч-на-віч,
Тільки я і кінь,
Де ночі тонь,
Тільки я, ніч і вірний кінь.
Бог насипав іскор в небеса,
Може це ангелів сліз гроза?
Тільки я та кінь,
14
Шоломі́я, також шалама́я, шалома́й, джаламáй, шалмéй, шоломі́йка або шолома́йка — духовий дерев'яний музичний інструмент з подвійним язичком, споріднений із гобоєм, ймовірно, різновид сурми. Цей інструмент був поширений в Україні, особливо у козацьку добу, й згадувався поряд із трубами й сурмами.