Люди найбільше бояться виття, як великого вовка-одинака, так і хору зграї.
Коли темряву розриває кривавий заклик, шкіра на спині людини терпне. Адже найбільший ворог вовків повинен більше боятися не голосу хижака, а тиші.
Бо в тиші полює вовк. Він намагається здивувати жертву, мчачи як вітер, летячи над землею, майже не торкаючись її лапами.
Вовк – дивна істота. Він полює в зграї, але може задушити здобич і сам. Разом з родичами він оточує жертву, заганяє її в безвихідь, щоб розірвати і з'їсти в жахливій спільності спільного трапези. Однак він також вміє причаїтися мов змія, чекати в засідці на появу тварини, яка не усвідомлює небезпеки... Або людини. Тоді вовк з'являється раптово, і перелякана жертва має час лише моргнути оком, закричати або видати передсмертний крик.
Вовк також любить вистежувати. Він вловлює запах і вирушає на полювання. Мчачи з зграєю, він може загнати оленя на смерть, але й самотній вовк нерідко доводить до відчаю великого рогатого бика, змушує нещасного змиритися зрештою з долею і не вступати в бій, а якщо й вступає, то робить це без віри.
Бо не ведмідь, не хоробрий лось чи сильний олень, не божевільний кабан, а наполегливий, твердий вовк є справжнім володарем лісів, боліт і степів.
В цьому могли переконатися люди, що лежали серед бур'янів неподалік містечка. Однак це знання вже не мало для них ніякого значення. Вони не очікували нападу. І вже точно не з боку двох козаків, які пішки прямували на схід. Вони йшли швидко, майже бігли, і не зважали на крики патруля. Вершники, ситі й напоєні, задоволені після візиту до господарства, розташованого половину стаяня[18] від Корзиня, вони хотіли лише розважитися за рахунок цих двох. І нічого більше. У їх вухах ще лунали крики зґвалтованих дочок господаря, а в головах гуділа паршива, але міцна горілка, яку вони знайшли захованою в хліві. У шлунках тяжіла смачно запечена свинина. Після повернення до табору вони могли очікувати суворої лайки спочатку від Іллі Зайця, який став дуже важливим, відколи Короман призначив його командиром патрулів, а потім і від самого полковника. Але ж то все було варто заходу. А тут ще ці двоє настрілися.
– Забираємо їх до табору, – сказав Сидір, старший солдат, десятник, який командував патрулем.
– А на кой чорт, батечку? – запитав Кіташ, який їхав поруч із ним.
– А чому це козарлюги будуть блукати степами, коли кожна шабля знадобиться під час захоплення вовкозацької січі?
– А якщо вони не захочуть йти?
– Тоді ми змусимо їх силою. Вони знадобляться, – уперто відповів Сидір. – До того ж настає ніч, нехай приєднаються до нас. Але спочатку трохи розважимося з ними по-своєму.
Вони наздогнали двох піших і почали їздити навколо них. Ті стали спиною один до одного. По них було видно, що вони досвідчені, бо не оберталися за кортежем озброєних, а уважно стежили за кожним їхнім рухом, швидко повертаючи голови туди-сюди. Кіташ занепокоївся. Він помітив дещо дивне в оточених. Вони не боялися, це було видно.
– Їдьмо! – крикнув він командиру. – Нам до них ніякого діла, і їм до нас!
– Подивись, яка у того вищого гвинтівка. З такої навіть ведмедя вполюєш!
Сидір добряче випив, і хоча мав міцну голову, в ній гуділо так сильно, що заглушало голос розуму. Втім, і Кіташ, галопуючи по колу, також почав відчувати приємне запаморочення. А чого це вони тут бродять, треба їх навчити добрим манерам. А потім вони відразу поїдуть до своїх, щоб докласти, що було у патрулі. А оскільки повідомляти було нема про що, то й поспішати не варто. Завтра почнеться бій з вовками, до того часу вони встигнуть. А може, повернутися до того господарства? Дівчата після козацьких залицянь, мабуть, вже трохи відпочили, знову будуть пищати, коли їх погнати по подвір'ї!
І вже більш розвеселений Кіташ направив коня в центр кола, щоб за молодецьким звичаєм зняти шапку з голови одного з чоловіків. При цьому він реготав на повний голос.
Він навіть не встиг торкнутися головного убору жодного з оточених. Просвистіла шабля, і рука сміливця впала на землю. Кіташ не відразу зрозумів, що сталося, настільки швидким був рух супротивника і настільки гострим лезо. Сміючись, він обійшов піших і приєднався до кола.
Лише коли хотів взяти поводи правою рукою, він помітив струмінь крові, що хлинув із культі. Рука була відрубана рівно по зап'ястя, ніби поріз зробив досвідчений хірург. Козак закричав жахливим голосом, після чого впав з коня на землю і, скорчившись, притискав культю до тіла, намагаючись зупинити кровотечу. Жарти скінчилися. Побачивши, що його товариш постраждав, Сидір закричав: - Бий!
Почалася кривава бійня. Ось тільки кров лилася лише з козаків. У мить ока з одинадцяти бійців загону шестеро лежали на землі. Решта п'ятеро відскочили, зупинили коней, дивлячись з-під лоба на супротивників. Вони бачили на війні вже, мабуть, все, але з такою швидкістю і силою ворога ще не зустрічалися.
18
Стая (правильніше стає, стаянє) – стара польська міра довжини дороги. Існують дві міри з однаковою назвою:
- довжина борозни, яку віл оре, не зупиняючись і не повертаючи, що відповідає англосаксонській мірі фурлонг. Така стая могла мати різну довжину: статутна стая дорівнювала 84 локтям; старопольська – близько 134 м;
- відстань, пройдена конем між двома зупинками, що відповідає англосаксонській мірі, що називається ліга. Така стая, що називається мильова, становить – близько 893 м; а новопольська – близько 1066,8 м.
Стаянє є мірою дуже популярною серед авторів фентезі, наприклад, Анджея Сапковського, де вона зазвичай відповідає 1–2,5 дорожнім милям (2–4 км). У перекладі творів Толкіна М. Скібневською слово staja використовується як еквівалент англійської ліги, яка має довжину 3 милі (4,8 км).