Саме такої вона і чекала... Чекала з того моменту, як з якоїсь невідомої причини висохла криниця...
Жінка отямилась від спогадів. Так, хорунжий нагадував їй про Федора. Але тепер вона була занадто стара, щоб навіть пам'ятати про це, не до кохання їй, а до власних молитов біля димаря.
Дрізд невпинно співав на радість Гальшки. Дівчинка дивилася на птаха і простягнула ручку, яку їй вдалося звільнити з хустки.
– Я допоможу, бабко. — Сергій раптом опинився біля цілителя і схопив відро з молоком.
– Залиш, соколе, — сказала та, забираючи у нього посудину. — Немає сенсу силуватися.
Гальшка нарешті помітила батька і променисто посміхнулася.
– Вважаєш, бабо,, нам ще треба чувати? — спитав Сергій. – Як то кажуть, сон – мара, а Бог – віра. Не потрібно турбуватися хтозна-про що.
– Сонце світить, соколе, і тоді все виглядає інакше, здається простішим. Але коли настає ніч, світ одразу стає ворожим, втрачає свої кольори, і залишаються лише сірий та чорний. Не випадково нам наснився один і той самий сон.
– Не той самий. – Він похитав головою. – Я бачив якусь чорну карету, а ти бачила собаку з палаючими очима.
– Нам наснилося зло, Сергію. Чисте зло, незаплямоване променем світла. Обом одночасно. Повір мені, досвідченій жінці, такі речі не трапляються без причини.
Хорунжий не відповів. У глибині душі він знав, що Параска має рацію, але не хотів, щоб це було так. Він взяв доньку за ручку і поцілував її.
– Добре мати такого, про кого є турбуватися, – зауважила знахарка.
– Добре, – він кивнув і засумував. – А в бідної Маріки навіть цього не було.
– Ти вже вважаєш її мертвою, – пробурмотіла стара.
– А чи вона жива? Серед вовків, які хотіли мені помститися? Вони, мабуть, розірвали її там, саму та у відчаї. Я бачив її очі, бабуня. Той, хто хоче жити, так не виглядає. Людина так не виглядає…
– Мабуть, навіть краще, якби її вбили вовки. Але хто знає, соколе, хто зрозуміє їхнє право?
– Вовче право, – прошепотів він.
– Так, вовче право.
Сергій важко зітхнув, подивився на хмарне небо. Було тепло, але задушливо, ніби вдень мала прийти гроза.
– Ох, бабко, поселився б я з тобою, може, якусь тітку з села взяв, щоб про малу було піклування. І було б нам добре.
Параска погладила Гальшку по голівці. Дівчинка позіхнула, широко роззявивши рота.
– Час подрімати, маленька, чи не так? — тихо промовила цілителька. — А ти, синку мій, можеш залишатися тут скільки завгодно, навіть жити тут вічно. Але не бери жінку лише для того, щоб доглядати за дитиною. Немає нічого кращого за рідну матір. З мачухою ніколи не відомо. А хто знає, може, покохаєш когось іншого, тоді життя буде іншим.
– Де мені там до кохання? — знизав він плечима. — У мені все вигоріло. Від старого життя залишилася лише ця дитинка і стільки ж серця в грудях, скільки для неї.
– Цього ніколи не знаєш напевно, — похитала головою ворожка. — Можливо, ти здивуєшся самому собі та тому, що колись народиться в твоєму серці.
Сергій не мав наміру сперечатися з Параскою. Він чудово знав, що відчуває і як сильно йому боляче. Порожнечу в грудях могла замінити лише куля чи лезо шаблі. Якби не дочка, він би, можливо, й покінчив з собою. Але нехай стара думає інакше, якщо так вважає.
□□□
Кавалерійський загін стояв напоготові, чекаючи наказів. Короман із задоволенням оглядав щільний стрій. Козаки стояли стремено до стремена, двома довгими рядами, між якими можна було вільно їздити верхи, проводячи огляд. Кожен з молодців був одягнений у бурий стьобаний каптан, у того і іншого була накинута кольчуга, інші прикріпили наплічники та наручі, що в них було. Якби це було коронне військо, така різноманітність, мабуть, різала б око, але у вільному загоні вона здавалася цілком природною. У деяких до сідел були прикріплені калкани[19], часто гарної роботи, оздоблені шовковою ниткою та позолоченими ґудзиками.
Шаблі, пістолі та стволи мушкетів, гвинтівок-яничарок чи мисливських рушниць блищали, всупереч козацьким звичаям. Молодці дуже дбали про свою вогнепальну зброю, тримали її в бездоганній чистоті, але під час експедицій вони навмисно робили все, щоб сталь покривалася іржею. Тоді їх було важче помітити. Цього разу, однак, полковник наказав їм йти в бій, як на парад. Вони мали битися не криючись, а цілком відкрито. Він хотів, щоб його підлеглі представили себе якомога найкраще. Це мало б вразити вовкозаків.
Демен подивився на північ. Їм залишалося лише перетнути ліс, а за ним, у відкритому степу, чекала вовкозацька січ, фортеця розміром з велику станицю, далеко не така велика, як знаменита Запорізька Січ, де на островах, укріплених військовим мистецтвом, могли жити багато тисяч козаків. Однак, як і у випадку садиби запоріжців, нікому ще не вдавалося захопити таке місце. Названий переможним похід Сергія Костенка на Залізні Хутори, з якого Хмельницький намагався вчинити вікторію, що дорівнювала б Корсуневі чи Жовтим Водам, переконав небагатьох, що вовків можна перемогти. Сам хорунжий і не укривав, що втратив багатьох людей у зіткненні з жінками та підлітками. Там не було ні одного переміненого у повноті сил, до того ж козаки захлпили Залізні Хутори зненацька в той час, коли бестії не могли одягти вовчу шкіру.
19
Калкан (від турецького