На широких просторах монгольського степу людей мало, тож там буває дуже небезпечно, і степові собаки тоді можуть відіграти надзвичайну роль у порятунку свого господаря. Ґасмаа, наприклад, не стомлюється розповідати про те, як Бар одного разу врятував їй життя. Це сталося однієї глибокої осені. Одного разу вона викинула надвір золу, попередньо заливши її водою, щоб затушити, але не помітила, що один кавалочок овечого кізяка таки не затух. Того дня віяв різкий північно-західний вітер, який невдовзі розніс іскорки вогню на суху траву перед юртою, і вона дуже швидко зайнялася. На той час удома були тільки Ґасмаа, старенька мати й діти. Ґасмаа щось шила в юрті, анітрохи не підозрюючи, що коїться надворі. Раптом вона почула, що Бар скажено гавкає й шкребеться в двері. Кинувшись до дверей, вона побачила, що вогонь уже поширився кроків на двісті від гною, розігнавшись у ширину більше, ніж на десять кроків, а перед ним — зимове пасовище іншої бригади, висока й щільна трава на якому була для вогню жирненькою поживою, і якби воно загорілося, вже ніхто б тієї пожежі не зупинив, а більшість худоби всього колгоспу, якщо не погоріла б чи покалічилась в огні, то все одно не пережила б зими без сіна, а її особисто покарали б за це й посадили в тюрму. Тож Бар дуже вчасно повідомив її і вона встигла скористатися тим часом, дорожчим навіть за життя, щоб загасити пожежу — вона витягла великий шматок повсті, намочила його, потім сама загорнулася в нього й почала кататися по вогню, прибиваючи його, а під кінець протягла повсть по всій території, щоб придавити залишки полум’я. Так їй удалося загасити пожежу на самих підступах до високої трави. Відтак Ґасмаа не раз казала, що якби не Бар, її самої уже б не було.
Ґасмаа також розповідала хлопцям, що чоловіки в степу дуже жадібні до випивки, і коли часом хтось п’яний поїде верхи, то може впасти з коня й тоді обов’язково замерзне в снігу. Однак не помирають ті, хто бере в такому випадку з собою собаку. Собака біжить тоді додому й тягне за полу плаща господиню, кличучи таким чином людей рятувати господаря із замету. Тож в Орхонському степу в кожній родині є свій собака-рятівник, і в кожній юрті є чоловіки й жінки, врятовані собаками.
Тому в степу люди вважають чорною невдячністю й тяжким гріхом убивати собак, їсти собачатину чи спати на собачому хутрі. Саме тому степовики й відчувають антипатію до селян-заробітчан та ханьців, які так чинять.
Старий Біліґ колись розповідав, що в давнину ханьські солдати, як тільки потрапляли в степ, починали масово вбивати собак і їсти собачатину, чим дуже дратували кочовиків, і ті один за одним починали виявляти спротив. І тепер часто траплялися випадки, коли приходьки з внутрішніх районів країни крали в скотарів собак і з’їдали їх, а шкури потайки вивозили на південний схід або по той бік стіни — адже собаки монгольського степу великі, хутро в них довге й щільне, тож північні ханьці дуже полюбляють виготовляти з нього шапки або матраци. При цьому Старий, пирхнувши, додавав: «Однак у своїх книжках ханьці про це чомусь ніколи не згадують!»
Усі в родині Біліґа не раз ставили Ченю це нестерпно болюче питання: чому ханьці ненавидять собак, лаються на них, вбивають їх, ще й їдять собачатину? Чень довго думав, нарешті запропонував їм наступне пояснення, коли вся родина зібралася одного вечора навколо вогнища.
Ханьці не займаються скотарством, і мисливців серед них дуже мало, а все, що можна з’їсти, вони давно вже вбили й з’їли, тому ханьці не розуміють, яка може бути користь від собаки. Через те, що ханьців багато, вони ніколи не залишаються на самоті, тож їм не потрібен собака, щоб розділити з ним тугу. У китайській мові є кілька десятків лайливих висловів, що містять згадку про собаку: вовча душа й собачі нутрощі; собаче життя; собаці на гузно не налізе[74]; собачий виплодок; нахабний, як собака при господарі-високопосадовцеві; загнаний собака й на стіну полізе; далі свого собачого носа не бачити; прихвостень; добити загнаного в воду собаку; невдячний, як собака; у собаки в пащі бивні слона не виростуть[75]; собака пішов мишей ловити — пхати носа не в свої справи; кидати в собаку баоцзу[76] з м'ясом — тільки ту баоцзу й бачили…, а нині деякі з них навіть стали політичними гаслами і вся країна наразі «трощить собачу голову Лю Шаоці[77]» і «б'є собаку Лю», тож на Заході ніхто теж не розуміє, чому китайці завжди приплітають собаку, коли говорять про справи.
77