Чому ж ханьці ненавидять і лають собак? Головне тому, що собака не відповідає їхнім правилам порядності. Ви чули, що в давнину в Китаї жив один святий на ім'я Конфуцій? Навіть усі китайські імператори повинні були бити поклони його статуям. Він установив для китайців багато правил, як слід поводитися людині. І ось уже сотні тисяч років китайці повинні жити за цими правилами. Кожна освічена людина в Китаї повинна мати в себе томик його висловів, так само, як тепер усі повинні мати червоні цитатники Мао. А хто не дотримуватиме цих правил, той — варвар, причому найбільш запеклих порушників навіть могли скарати на смерть. А в собаки якраз є такі недоліки, які не вписуються в старі норми, встановлені Конфуцієм. По-перше, Конфуцій учив, що слід бути ввічливим, гостинним і поважати гостей, однак собака, коли бачить сторонню людину, не розбирається чи то бідний, чи багатий, чи дитина, чи старий, чи гарний друг, чи, може, дорогий гість, що прибув з далеких країв, а кидається й гавкає на всіх підряд, тож церемонні китайці вбачають у цьому нетактовність, втрату обличчя й дуже гніваються. По-друге, Конфуцій вчив, що чоловіки й жінки не повинні вільно ходити одне до одного й паруватися безладно, хто з ким схоче, а хто порушуватиме моральні норми, того слід суворо карати, однак собаки можуть паруватися і з своїми братами чи сестрами і навіть з батьками, тож ханьці й відчувають до них огиду і бояться, щоб люди в них поганого не навчилися. По-третє, Конфуцій учив, що потрібно бути охайним в одязі і в їжі, а собакам подобається лизати людську сечу, тож ханьці й зневажають їх. І ще у бідних ханьських родинах рідко коли утримують собак, адже бідняки й самі недоїдають, де ж у них візьметься їжа для собаки? Натомість заможні родини беруть собі собак, щоб стерегли їхні двори, ще й часто спускають їх на бідняків, тому більшість бідних ханьців ненавидять собак. Отож і не дивно, що ханьці, лаючись, згадують собак, убивають їх і їдять їхнє м’ясо, а ті, хто куштував собачатину, ще й стверджують, що вона дуже смачна. Ханьці міркують так: свиню можна зарізати й з’їсти, вівцю можна зарізати й з’їсти, чому ж собаку не можна зарізати й з’їсти? Це ж усе — свійські тварини… Але основною причиною, чому ханьці ненавидять собак, убивають і їдять їх, є їхня хліборобська натура — вони ж не кочовики, тому вони завжди хочуть виправити інших під свої звички.
Старий Біліґ і Бат довго мовчали, але й не заперечували нічого на Ченеве пояснення. Подумавши трохи, Старий сказав:
— Дитино, якби між монголами й ханьцями було більше таких людей, як ти, котрі дошукуються до суті справи, то було б добре.
А Ґасмаа зітхнула з жалем і розгнівано сказала:
— Нещасний той собака, що потрапить до вас, ханьців, — йому там ніяк виявити свої гарні якості, а ви тільки й бачите, що недоліки. Якби я була собакою, я б ніколи до вас не пішла, хай би мене вовк загриз, але я б лишилася в степу!
— Я теж зрозумів це тільки після того, як потрапив у степ, — сказав Чень. — Собака найкраще з-поміж усіх тварин може розуміти людину, він — справжній друг людини. І тільки відсталі й бідні селяни з’їдають усе, що не потрібно їсти, включаючи й собачатину. Сподіваюся, що в майбутньому, коли китайці розбагатіють і в них буде достатньо зерна, вони також потоваришують із собаками й припинять ненавидіти їх та їсти їхнє м’ясо. Прибувши в степ, я особливо полюбив собак, якщо хоч день не побачу котрогось зі своїх собак, то на душі ніби пустка. Якби зараз хтось украв собаку з нашої юрти, ми б з Яном Ке так би відлупцювали його, що все з’їдене вийшло б у нього назад… — хоча Чень Чжень і не встиг стримати цих слів, він аж сам трохи злякався: як це він, для кого ідеалом був шляхетний муж,[78] який діє не кулаками, а словами, раптом міг сказати таку дикість.
Ґасмаа відразу ж підкинула йому наступне питання:
— А якщо ти в майбутньому повернешся до Пекіна, ти візьмеш собі собаку?
— Гадаю, що тепер я все життя любитиму собак, так само, як ви їх любите. Ти ще не знаєш, що всі найкращі іриски, які мені присилає рідня з Пекіна, я собі не дозволяю їсти і навіть вам з Баяром шкодую виділити, а все залишаю своїм собакам.
Уся родина після такого зізнання сміялася до сліз, а Бат, ляснувши його по плечу, сказав:
— Ти вже наполовину став монголом…
Ця розмова про собак відбулася вже більше, ніж півроку тому, однак Чень Чжень ніколи не забував своєї обіцянки.
Місце ловів поступово заспокоїлося. Виснажені до останку й поранені мисливські собаки виглядали дуже сумними, декілька з них оточили трупи своїх товаришів, обнюхуючи їх якось напружено й з острахом, потім почали крутитися туди-сюди, мов здійснюючи якусь прощальну церемонію. Один хлопчик ліг на землю, обійнявши загиблого собаку своєї родини, й відмовлявся полишити його, а коли дорослі підійшли його вмовляти, він несподівано розревівся на весь голос. Його сльозинки падали на оклякле тіло собаки й відскакували від нього на землю та зникали в ній. Дитячий плач довго лунав степом, і в Ченя також усе попливло перед очима.
78
Шляхетний муж —