З очерету виїхав Бат і сказав до Улзія та Бао Шуньґуя:
— Я нібито не налякав вовків, їх там багатенько, всі засіли в очереті.
Бао Шуньґуй, вказуючи батогом на очерет, сказав:
— Командири бригад, слухайте уважно: перша бригада йде на схід, друга — на захід, третя — на північ, оточуєте очерет з трьох боків. Четверта бригада йде в обхід на південь і з південно-східної сторони першою підпалює очерет, щоб відрізати вовкам шлях до відступу, а потім відступає подалі проти вітру. Інші три бригади, побачивши дим з південного боку, також підпалюють очерет, кожна зі своєї сторони. Потім усі чекають неподалік вогню, і коли вовки вискочать, спускають на них собак і стріляють з рушниць. Все! Приступаємо до виконання!
Молоді інтелігенти четвертої бригади помчали попереду всіх до призначеного їм місця, скотарям лишилося тільки рухатися за ними. Інші бригади також попрямували до вказаних місць, беручи очерет у лещата.
Чень Чжень в’їхав в очерет за Старим Біліґом і уважно все роздивлявся. Ця місцина давно вже не знала природних пожеж, тож сухі стебла тут складали кілька поверхів — найвищий сягав у два зрости людини, а під ним щільним шаром стояли надламані тростини старого очерету, заввишки з півметра. Однак як старі, так і нові тростини були сухі-сухісінькі й достатньо масні. Старий сказав:
— Вовки в очереті, напевне, слухають усю цю метушню собак і людей назовні, однак вони не бояться: очерет — щільний, собаки бігають не швидко, люди тут не зможуть застосувати аркан, і хоча всередині нічого не видно, однак коли кінь наступає на сухий очерет, той шурхотить, тому вовки знають, куди йдуть люди. В очереті у вовків є багато своїх ходів, тож коли люди з собаками увійдуть на цю територію, вовки дуже швидко цими ходами можуть перебігти тобі в тил. Узимку й навесні очерет — вовче царство, тож ловити їх тут — навряд чи спіймаєш. Орхонські вовки бували в природних пожежах, однак вони ж не можуть здогадатися, що люди здатні навмисне підпалити очерет! У степу ж ніколи такого не бувало… Це все прибульці повигадували, ніяк не залишать вовків у спокої. Тож цій зграї — кінець…
Раптом хтось закричав:
— Вогонь! Вогонь!
Чень Чжень, ухопившись за вуздечку коня Біліґа, швидко виїхав за ним з очерету. На південному сході вже клубами піднімався чорний дим, і за мить з інших трьох сторін також запалав вогонь. Бао Шуньґуй ще наказав скручувати з гнучких тростин «вінки», підпалювати їх і закидати подалі вглиб очерету. Аж лискучий від сухості очерет, ставши місцем зустрічі вогню й вітру, умить запалав, мов підірваний нафтовий термінал, і полум’я в кілька чжанів[84] заввишки викидало над собою ще на кілька десятків чжанів густий дим, що клубочився й розлізався по небу. Очеретяне море в кілька тисяч му швидко перетворилося на море вогню і над цим морем у повітрі затанцювали чорні листя й стебла, що їх піднімав угору потужний потік гарячого повітря, ніби це зграя чорних кажанів налетіла з південного заходу й затулила собою небо і сонце. Бао Шуньгуй щось схвально вигукував з висоти пагорбка, ніби полководець держави Східна У, який командує підпалом табору противника, що розтягнувся на сімсот лі.[85]
Біліґ, перебуваючи в клубах диму й пороху на західному боці очеретяного моря, раптом повернувся на схід, обличчям до неба, і впав на коліна; його обличчя було мокре від сліз. Він довго не вставав з колін, все бубонів якісь слова. Чень Чжень не міг їх розчути, однак здогадувався, що говорить Старий.
Напрямок вітру несподівано змінився, і цей скажений володар степу обрушив на голову Старого їдкий чорний дим і вогонь. Чень Чжень і Ян Ке кинулися допомогти Старому підвестися й вибігти з цього диму на засніжений схил. Усе обличчя Старого було чорним від сажі, а очі — повні чорних сліз. Коли Чень дивився на нього, в його душі виник якийсь дивний невисловлюваний резонанс, а перед його очима постав цей страшний і шанований вовк-тотем, що здійнявся до неба в потужному вогні й густому димі й полетів високо-високо до Тенґера, забираючи з собою і вперту монгольську душу. А його брати й сестри, діти й онуки, яким пощастило лишитися живими, будуть і далі нести лихо і щастя Великому монгольському степу і стануть гордістю і славою кочовиків.
85
Мається на увазі Лу Сунь, полководець Східної У, який, підпаливши табір, розгромив війська ворожої до У держави Шу. Про цю подію йдеться в одному з класичних китайських романів «Тридержав’я».