Старий, дивлячись на обвуглений труп собаки, почувався пригніченим. Він сказав:
— Старий собака, видно, зрозумів, що вже нікуди не годиться й прийшов сюди помирати — тут і від вітру прихисток, і вовків багато. Бідолаха… Тільки от чому ж вовки його тут не зачепили?
Бао Шуньґуй прокричав:
— Розтягуйтеся в ряд і шукаймо далі!
Загін знову розтягнувся в лінію і продовжив пошуки. Люди зрівнювали із землею купку за купкою попелу, однак так нічого й не знаходили. Декілька молодих інтелігентів почали відчувати, що тут щось не так; навіть бувалі мисливці, які, втім, ніколи не брали участі у війні вогнем, вважали, що це дивно: може, Бат збрехав?
Бат аж розхвилювався, коли всі на нього накинулися:
— Я й Голові Мао це підтверджу, й Тенґеру заприсягнуся — ми з Бухом на власні очі їх бачили. Та й ви ж самі бачили тут свіжі відбитки вовчих лап.
— Дивно, може, тоді у вовків виросли крила й вони полетіли звідси? — уїдливо сказав Бао Шуньґуй.
На це Старий Біліґ посміхнувся:
— Тепер бачиш, що вовки вміють літати? Це ж вовкулаки, вони й без крил можуть піднятися в небо.
— Як же ж ми тоді зранку вбили так багато вовків? — гнівно запитав Бао.
— Тих вовків якраз було достатньо для відплати за табун, а більше вбити їх Тенґер не дав. Тенґер — найбільш справедливий.
Бао Шуньґуй перебив його:
— Годі базікати про Тенґера — все це чотири пережитки![86] — й додав: — Решту території я обшукаю особисто сам!
Раптом двоє конопасів, які йшли попереду закричали:
— Біда! Два племінних бики згоріли!
Увесь загін поспішив до них, у скотарів і мисливців був дуже схвильований вигляд.
Племінні бики в монгольському степу — найбільш вільні й життєрадісні тварини, яких усі поважають. Досвідчені чабани відбирають їх із найкращих телят, а коли вони виростають, то, крім сезону спарювання влітку, коли їх водять до корів різних родин і вони досхочу насолоджуються близькістю зі своїми обраницями — кому яка до вподоби, решту часу їх відділяють від череди і вони вільно пасуться собі в степу, немов вони — дикі корови, ніхто за ними не наглядає й не готує їм спеціально їжу чи воду. У племінних биків зазвичай міцне тіло, цупка шкіра й товста шия, вони достатньо сильні й агресивні, а морди в них — усі в кучеряшках величиною з равлика, вони мають грубі, гострі й прямі роги — це в них найбільш убивча зброя ближнього бою, ще небезпечніша, ніж короткі мечі римських легіонерів. Навіть володарі степу вовки, хоча б і дуже голодні, ніколи не наважуються атакувати племінних биків, адже вони не можуть прокусити цупку «броню» цих корів і не можуть протистояти їхній дикій силі.
Тому племінні бики належать до такої категорії великої худоби в степу, яка не має тут природних ворогів. Вони зазвичай ходять групами по дві особини, удень вибирають собі моріжок, де трава ліпша, й наїдаються, а ввечері вмощаються хвостами один до одного й засинають. Племінні бики вважаються священними тваринами, у степу вони є символами сили, мужності, плодовитості, відваги, свободи й щастя. Монгольських борців називають бухами, оскільки бух — це і є монгольською «племінний бик». Монгольські чоловіки надзвичайно заздрять племінним бикам, оскільки в степу в них дружини й наложниці табунами бігають, а відповідальності за родину брати на себе непотрібно, і до господаря свого вони не прив'язані, тож ведуть щасливе життя одинака. Після сезону спарювання про їхніх дружин, наложниць і дітей піклуються люди. Тож багато монгольських чоловіків полюбляють давати ім’я Бух своїм синам. Кочовики в степу завжди боготворять цих тварин, вважаючи їх священними істотами, існує навіть прикмета — якщо племінні бики здорові й сильні, значить, поголів’я всієї худоби буде збільшуватися, а якщо вони худі й хворі — це означає, що біда й злидні на носу. Оскільки кількість племінних биків незначна, то їхні групки рідко коли перетинаються між собою в степу. Скотарі, коли почули, що згоріли племінні бики, всі злякалися, ніби почули звістку про смерть близького родича. Усі швидко побігли туди.
Спішившись, скотарі мовчки скупчилися навколо двох громадин. Бики були вже мертві й лежали на згарищі з вивихнутими ратицями, вогонь обсмалив їхню щільну й густу шерсть на чорні пухирці, а їхня шкіра завтовшки з палець уся розтріскалася й стала схожою на панцир черепахи, з тріщин витікав біло-жовтий яловичий лій. Очі тварин були витріщені, мов дві великі чорні лампочки, язики вивалилися з рота десь на половину чи, а з рота й носа ще витікала якась чорна рідина. Доглядачі черед і жінки за формою рогів упізнали цих двох биків, і натовп миттю збурився.
86