14
Один монгол на ім’я Менґлі Бука мав отару овець. Одного разу вночі до отари проник вовк і згубив більшу половину овець. Наступного дня цей монгол пішов до володаря й доповів йому про цю справу. Каан (Юань Тай-цзу.[88] — Цзян Жун) запитав, куди ж подівся цей вовк. У той час там трапились борці-мусульмани, які впіймали одного вовка, зав’язали його пащу й так привели сюди. Каан викупив у них цього вовка за 100 балишів[89] і сказав до монгола: «Убивство цієї тварини не принесе тобі користі». Потім він наказав подарувати йому тисячу баранів і сказав: «Я звільню цього вовка, щоб він розповів про все, що відбулося, своїм товаришам, і щоб вони залишили ці місця». Вовк же, після того як його звільнили, зіткнувся дорогою з собаками, й вони його розірвали на шматки. Каан розсердився за це на собак і наказав забити їх. Сумний і замислений, він пішов у свою ставку і сказав своїм візирям та чиновникам: «Я звільнив цього вовка через те, що моє тіло вже слабке, і я подумав, що коли врятую цю тварину від смерті, то Небо буде прихильним до мене і також дарує мені зцілення. Оскільки ж вовк не врятувався від собак, значить, і на мене чекає лиха доля!»
Сонячне проміння, від якого вже всі відвикли, проникло в юрту крізь дерев’яну решітку на її даху. Чень Чжень розплющив очі й нарешті знову побачив холодне блакитне небо, яким воно буває навесні над степом. Він підхопився, накинув плащ і вискочив з юрти, побігши прямо до нори, у якій було вовченя. Однак щойно він опинився надворі, як сонячне проміння, мов шпильками, кольнуло йому очі, аж він вимушений був примружитися.
Ґомбо вже випустив отару з ягнятами із загону, і вівці самостійно помалу перейшли на великий трав’яний схил якраз навпроти загону. Інша отара, в якій ягнята ще тільки очікувалися, також уже паслася неподалік — на західному моріжку. Овець, які ще не окотилися, було небагато, однак отара пересувалася дуже повільно. Чень Чжень побачив, що Ян Ке ще не пішов і Ґомбо якраз навчає його та Чжана Цзіюаня набивати вовче опудало, а дві вовчі шкури вже розкладені для цього на порожньому возі. Чень Чжень швидко повернувся й побіг до них. Старий Ґомбо приніс з-під навісу оберемок сіна, потім почав скручувати з нього маленькі рулончики і помалу проштовхувати їх у вовчу шкуру, поки вона поступово не наповнилася й опудало не набуло вигляду справжнього вовка. Старий сказав:
— Так можна попередити збігання й спайки внутрішньої шкіри, які знижують якість вовчого хутра.
Коли обидва опудала були повністю набиті сіном, Ґомбо проколов маленькі отвори у вовчих ніздрях і протягнув крізь них тоненькі шкіряні мотузки.
Він спитав у Чжана, чи не має той обтесаного березового стовбура, підготовленого під держак для аркана. Чжан відповів, що має, й повів Старого до місця поряд із возом, де на землі лежали чотири-п’ять довгих жердин. Старий вибрав із них найдовшу — більше семи метрів завдовжки — після чого зав’язав на її верхньому кінці тоненькі шкіряні мотузки, протягнуті крізь ніздрі опудал. Потім він викопав ямку перед входом до юрти за три-чотири метра від неї, встановив туди жердину й закидав її землею та міцно утоптав, щоб вона трималася вертикально. Обидва опудала піднялися високо в небо на березових жердинах, ніби сигнальні прапори, що майорять на вітрі. Старий Ґомбо сказав:
— Таким чином вітер зможе і підсушити шкіру і водночас повідомити перехожим у степу, що в цій юрті є мисливські трофеї. Раніше, якщо вивісити два таких «прапори», то навіть крадії коней чи розбійники не наважилися б прийти.
Хлопці були так зачаровані «прапорами» з вовчих шкір, що стояли перед жердиною, мов укопані.
Обидва опудала — одне праворуч, інше ліворуч від юрти — розгойдувалися на вітрі, а окремі пориви рвучкого весняного вітру піднімали їх сторчма до неба. Тоді пухнасте вовче хутро притискалося потоком вітру до вовчого тіла й опудала ставали схожими на двох живих вовків, що швидко мчать степом в атаку.
Ян Ке захоплено сказав:
— Вовки померли, але їхні оболонки й їхні душі не померли. Вони обидва все ще ніби мчать на позиції ворога на піку бойового піднесення. У мене аж серце в п’яти йде від страху!
У Ченя також мимоволі вихопилося гірке зітхання, й він сказав до хлопців:
— Коли я дивлюся на ці вовчі опудала, я згадую військові прапори кінноти давніх тюрків, на яких була вишита золотом голова вовка. Степові вершники під цими прапорами йшли в атаку на ворога, а їхні тіла, напевне ж, були забризкані кров’ю степових вовків, і вони несли з собою хоробрий, лютий і мудрий світ війни, мистецтва якої вони навчилися у вовків. У світовій історії кіннота тюрків вважається і жорстокою, і мудрою. Після того, як потужна танська армія вигнала західних тюрків поза межі Китаю, вони дуже швидко змогли відвоювати собі новий шматок землі, поступово знову стали на ноги й закріпилися, а через кілька сот років раптом знову піднеслися й нестримною силою рушили вперед і завоювали столицю Східної Римської імперії Константинополь та давній Єгипет, які свого часу не скорилися навіть монголам. Крім того, тюрки об’єднали Середню й Західну Азію та утворили Велику Османську імперію, що простяглася на три континенти — Європу, Азію та Африку, а також перерізали торгівельні шляхи між Заходом і Сходом, установивши власну монополію на обмін товарами між ними. Своєю потужною державною і військовою силою вони притисли Захід на сотні років, що той не міг і голови підняти. Вони натисли на всі прогресивні цивілізації, і західні лісові вовки були відсунуті степовими вовками до внутрішнього моря, затиснуті вглиб цього моря, а, зрештою, і в океан, де перетворилися на ще більш лихих морських вовків. Керуючи давніми західними торговельними й піратськими човнами, вони вибралися в зовнішнє море й океан і почали шукати новий торгівельний шлях на Схід, і тоді ненавмисне, ніби помилково, відкрили новий континент Америку з його розкішними землями, у декілька разів багатшими й більшими, ніж у Західній Європі, а також захопили собі скарби інків та індіанців,[90] які стали первинним капіталом у розвитку західного капіталізму. І що ж? Західні морські вовки набули такої міці, що зробилися найбільшими в світі — вовки капіталу, промислові вовки, вовки науки й техніки, вовки культури. І вони завдали удару у відповідь на Схід, зруйнували ту ж саму Османську імперію і, зрештою, перемогли східних степових вовків, а про східних свійських овець і говорити тут не варто…
88
89