— Я зараз теж починаю відчувати, що наука про вовків — це цілий університетський курс, — сказав Чжан Цзіюань, — що стосується дуже широкого кола проблем, тому не дивно, що ти так захопився вовками.
— Бачу, що нам трьом і не варто самостійно вивчати університетську програму, — додав Ян Ке, — адже ця тема — набагато цікавіша.
Ґомбо стояв під жердинами й з великою пошаною дивився на опудала, довго не відходячи від них. Він сказав:
— Вітер розчеше вовкам шерсть, вичеше з неї всі рештки трави й змете порох, а жодної шерстинки не вирве. Якщо сильний вітер протримається декілька днів, то він пригладить хутро, воно стане гарним, і тоді вовки зможуть піти… Ось побачите — два вовки оживуть і підуть, підуть до Тенґера… І дорога їм буде легкою.
Старий ще трохи шанобливо подивився на опудала, а потім пішов у кошару прибирати. Хлопці почали хором дякувати йому.
Весняний вітер був таким потужним, що в вухах Ченя гуло, мовби здалеку доносилося виття вовчої зграї, або ж йому знову вчувався сумний звук органу в Північному соборі[91] в Пекіні, який він відвідував ще до «культурної революції» і де його серце сповнювалося смутку й скорботи. Вітер підніс обидва вовчих опудала вертикально в небо, тож щоб побачити їх, потрібно було високо закидати голову, він так «розчесав» їхнє хутро, що воно виглядало блискучим і пухнастим, можна було чітко розрізнити кожну ворсинку. У відблисках сонячного проміння вовчі опудала мали дуже парадний вигляд. Обидва вовки ніби бігли наввипередки пліч-о-пліч на фоні блакитного Тенґера й час від часу перекидалися обійнявшись. Складалося таке враження, що вони нарешті здобули волю. Ніщо не видавало в них набитих травою опудал, навпаки, Чень Чжень відчував, що ці тіла сповнені якоїсь пафосної життєздатності й радісної боєздатності. Оскільки ж під опудалами пропливав білий дим, що виходив із димаря юрти, то здавалося, що вовки стрибають по хмарах і пірнають у туман у своєму польоті назустріч вітру. Вони летіли до Тенґера, до зірки Небесного вовка,[92] летіли до небесного Храму волі, яку вони так шанували протягом свого життя і забирали туди з собою душі степовиків.
Коли Чень Чжень дивився, закинувши голову, на вовків у небі, він не бачив ані навколишніх пагорбків, ані юрт, ані возів, ані кошари. Перед його очима були тільки гострий флагшток, мов шпиль готичного собору, й вовки в небі. Його думки відірвались від землі й степу і злетіли високо в небо слідом за цим флагштоком. Чень Чжень думав: «Невже степовики протягом сотень тисяч років вивішували так високо перед юртами вовчі опудала тільки для того, щоб вітром просушити вовче хутро й похвалитися своїми трофеями? Чи це не вид шаманства — найбільш давній і традиційний — призначений для проводів вовчої душі? Чи це не священна церемонія поклоніння тотему, який живе в серці нації?» Він звернув увагу на те, що сам ніби є учасником цієї церемонії — несвідомо він став прямо під тотемом, на місці поклоніння йому, де дух степу й віра огортали його, мов повітря, і кожний міг би відчути їх, хто турбувався про свою душу…
92
Так китайці називають Сиріус. Цікаво, що на Заході здавна Сиріус називали Собачою зіркою, і, згідно з грецькою міфологією, на Сиріус обернувся собака Оріона.