Выбрать главу

Ян Ке і Чжан Цзіюань також довго милувалися вовчими опудалами, закинувши голови, аж у них затерпли шиї. Чжан Цзіюань сказав:

— Ми вдягаємося, як і скотарі, користуємося такими ж речами, як і вони, навіть обличчя наші нічим не відрізняються, однак я раніше постійно відчував, що ми не схожі на справжніх степовиків і в нашій юрті немає справжнього монгольського духу. Проте нині, коли вивісили ці вовчі прапори, то коли хтось подивиться здалеку — буде вважати, що тут живе справжня монгольська родина…

Чень Чжень трохи покрутив головою, щоб розслабити затерплі м’язи й сказав:

— У Пекіні я теж вважав, що монгольський степ — це «безмежне небо й дикі трави, в яких ховаються барани»,[93] думав, що степ і справді такий спокійний… Тільки потім я дізнався, що «Пісня чиле»[94] — лише сяньбійська[95] пісня, а реальний степ насправді жорстокий і носіями його духу є вовки.

— Я підозрюю, — кивнув головою Ян Ке, — що справді видатні пісні степових народів маловідомі, адже ханьці записували й передавали поколіннями тільки те, що пасувало до їхнього смаку. Я запитував у кількох скотарів і виявив, що вони взагалі не знають цієї пісні.

Чжан Цзіюань усе ще дивився на вовків, закинувши голову й обходячи жердини по колу. Він стурбовано сказав:

— Усі знають, що цих двох вовків загризли собаки. Але ж я, я — орхонський чабан, — повинен так чи інакше власноруч убити вовка, інакше хто ж мене вважатиме справжнім орхонським чабаном?

Ерлан, побачивши, що загризені ним вовки раптом знову ожили в небі, дуже розсердився — він то піднімав голову й завивав, то ставав на задні лапи й завивав, однак вовки анітрохи його не боялись і спокійнісінько продовжували «літати». Йому залишалося тільки безпорадно дивитися на вовків, але поки він так дивився, його погляд раптом пом’якшав і в ньому навіть засвітилася якась заздрість, можливо, до гарного вовчого «мундиру».

Отара, в якій очікувалися ягнята, поступово віддалилася. Ян Ке, прихопивши повстяну торбу, в яку приймали новонароджених, сів на коня й поїхав за нею. А отара з ягнятами поступово розійшлися по пагорбку, проте залишалася в полі зору людей і собак. Чень Чжень сказав до Чжана Цзіюаня:

— От тобі затямилося вбити вовка! Ходімо, подивишся зі мною на вовченя.

Хлопці наблизилися до кубла, де було вовченя, Чень Чжень відсунув камінь і зняв дошку, якими було забарикадовано вхід. Цуценятко ще солодко спало на овечих шкурах і не думало про сніданок, однак вовченя давно вже сиділо на підлозі нори, піднявши голову й дивлячись на небо в стурбованому очікуванні — коли ж буде їжа? Коли потужний потік світла увірвався в нору, воно відразу ж бадьоро підскочило на задні лапки і, зачепившись передніми ніжними пазурцями за стіну, полізло вгору, однак за декілька сантиметрів зірвалося й, перекинувшись, упало вниз. Однак це його не зупинило: воно миттю підхопилося й знову полізло по стіні, виявляючи силу свого наміру поїсти молока. Устромивши свої ніжні пазурці в стіну, воно, мов гекон, бралося вгору, однак земляна стіна осипалася, тож воно, зрештою, знову, мов пухнастий м’ячик, покотилося долі. Після цього воно почало сердито сопіти на чорні тіні вгорі, ніби звинувачуючи їх у тому, що вони не піднімають його нагору.

Чжан Цзіюань уперше бачив живе вовченя, тож йому було дуже цікаво, він хотів простягнути руки, щоб витягти маля й роздивитися ближче, однак Чень зупинив його:

— Не поспішай, давай подивимось, чи зможе воно самостійно вибратися. Якщо так, тоді доведеться ще вкопувати нору.

Двічі впавши, вовченя більше не наважувалося вилазити попереднім шляхом, воно почало виписувати кола по підлозі, щось ретельно обнюхуючи, ніби розшукуючи спосіб, як же ж дістатися нагору. Походивши туди-сюди, воно раптом помітило цуценя, миттю залізло йому на спину, потім, наступивши на ніс, стало на мордочку і вже з цього «підвищення» знову почало дертися вгору. Земля, що при цьому осипалася, запорошила цуценя, воно прокинулося ще й від того, що по ньому хтось ходить, і почало пхикати, а потім і підвелося, обтрушуючи з себе землю, а вовченя знову впало. Мале так розлютилося, що повернулося до цуценяти й почало морщити до нього ніс, шкірити зуби й гарчати. Чжан Цзіюань розсміявся:

вернуться

93

Рядок із народної пісні.

вернуться

94

Чиле — одна з давніх національностей на території нинішнього Китаю, інша назва — ґаоче, або дінліни.

вернуться

95

Сяньбійці — давньомонгольські племена, нині — одна з національних меншин Китаю.