— Справжній тобі кровопивця!
Після того, як Чень Чжень усе-таки змусив Еле нагодувати вовченя досита, він підвівся й сказав:
— Тепер настав час вовченяті погратися з цуценятами.
Хлопці, прихопивши чотирьох справних цуценят, пішли до луки з сухою травичкою. Чень укинув вовченя поміж цуценят, але щойно воно торкнулося землі, то якнайшвидше побігло до місця, де не було ні собак, ні людей. Маля ще не могло міцно стояти на своїх лапках, які гнулися колесом і не підтримували його тільця, тому, коли воно бігло, його животик волочився по землі, й воно було схоже на зарослу довгою вовною черепаху, яка просувається у воді. Одне з цуценят, хлопчик, надумало наздогнати його й побігти поряд, однак вовченя повернуло до нього голову й ошкірило зуби та почало загрозливо сопіти.
Чень Чжень був вражений і сказав:
— Коли воно голодне, то для нього мамка — кожна, хто дасть молока, але коли сите — вже не визнає мамку. Хоча воно ще не відкрило очі, однак його ніс уже чудово розрізняє запахи, і можна переконатися, який у вовків потужний нюх.
— Я бачу, — сказав Чжан, — що вовченя вже чітко визначило, що тут — не справжня його родина, Еле — не його рідна мати, а цуценята — не його рідні брати й сестри.
— Його коли ще тільки витягли з нори, воно вже вдавало мертвого!
Хлопці наблизилися до вовченяти, яке посунулося вже кроків на чотири-п’ять, і продовжили спостерігати за його поведінкою. Маля швидко стрибало по залишках снігу й сухій траві, а вибравшись на невелике підвищення, почало обнюхувати навколишні речі — кінські й коров’ячі кізяки, овечі маслаки, — усе, що якось видавалося на землі. Можливо, воно почуло й собачі мітки, тож попрямувало до них, рознюхуючи все докладніше. Пройшовши за ним з добру сотню метрів, хлопці зрозуміли, що воно не йде абикуди, без напрямку й мети. Мета його шляху була очевидною — подалі від юрт і табору, від отар, людського й собачого запаху, диму й худоби.
Чень Чжень відчував, що це звірятко, яке ще не відкрило очі, вже має вперту вдачу й невитравні здібності, гідні здивування й поваги. Серед усіх тварин Чень найбільше поважав горобців, оскільки всім відомо, що їх не можна приручити. Він у дитинстві переловив багато горобців і навіть утримував більше десятка з них, великих і маленьких. Однак горобець, коли його впіймали, заплющує очі й відмовляється від їжі і води, що стоять поряд, не бажаючи скоритися. Коли в нього відібрали свободу, він краще помре, ніж скориться. Тож Ченю так і не вдалося завести собі вдома горобця. Однак із вовком, вочевидь, усе інакше — він цінує свободу, але, разом із тим, і любить життя; коли його впіймають, він їсть і спить, як зазвичай, при цьому він не тільки не відмовляється від їжі, але й навпаки, їсть від пуза. Але, наївшись і виспавшись, він починає вичікувати нагоду втекти, тобто бореться за нове життя й свободу. Чень подумав, що такі саме дух і характер були в тих борців, яких заточили в Чжацзидуні,[96] але ж вони — лише золоті крупинки в морі піску всієї нації, тоді як серед вовків такий характер — звичайна справа, він дається їм від народження, передається з покоління в покоління. Вони просто не можуть жити інакше. Коли ж тварину з таким характером нація обирає собі тотемом, вважає його своїм звіром-предком, поклоняється йому, як своєму бойовому духу й релігійному вчителю, то можна тільки уявити (і важко виміряти), який вплив ця тварина здійснює на таку націю. Подейкують, що сила зразка — безмежна, однак духовна сила тотема набагато перевершує силу зразка, оскільки перебуває у сфері духа.
Чень Чжень був удячний цьому вовченяті, оскільки воно раптом вивело його з тисячоліттями зачарованого кола й напряму привело до джерела всіх його сумнівів.
Ґомбо верхи на коні під’їхав до Ченя, закликаючи його пускати ягнят до їхніх матерів. На цей момент ягнята, які перебували в центрі отари, переважно ще спали, а вівці порозходились і скубли траву. Чень відніс вовченя до нори й поїхав до отари. Удвох з Ґомбо вони зігнали докупи овець, які так голосно мекали, мов і дійсно в отару проникнув вовк — коли дві тисячі овечок і баранів закликають своїх ягнят, а ті, в свою чергу, кличуть своїх матерів, то галас в отарі здіймається аж до неба. Орудуючи арканами, хлопці перекрили вівцям шлях і пропускали вперед тільки тих овечок, які вже знайшли і вели за собою своїх ягнят; тих же, що вели за собою чуже ягня або були зовсім без дитини, вони повертали назад в отару шукати далі своє дитинча. Чень Чжень уже міг точно вирізнити тих матусь, які вели за собою не своїх ягнят, — якщо вівця тільки мекала й навіть не повертала голови, щоб подивитися на маля поряд, її далі не пропускали. Овечки ж, які розібрались зі своїми доньками й синочками, в парі з ними проходили крізь «КПП». На просторі поза отарою ягня підбиралося під мамин живіт, падало на передні колінця, задирало голову й починало ссати молоко, вівця ж повертала голову й турботливо дивилася на своє «золотце». Хлопцям вистачило менше години, щоб поєднати овець з ягнятами. Кожна така процедура означала годування ягнят один раз молоком, за день вона проводилася двічі — вранці й після обіду. Якщо таке єднання не проводити, то багато ягнят, які не зможуть знайти своїх матерів, просто помруть з голоду. При цьому ще й було зручно рахувати ягнят. Річ у тому, що ягнята бояться сонця, тому люблять забитися в нору видри й там спати, тож якщо їх не доєднати до матері, то легко можна розгубити. Одного разу Чень Чжень, недорахувавшись ягнят, узявся обшукувати усі видрячі нори навколо й витягнув з них, зрештою, аж трьох ягнят!
96
Концентраційний табір поблизу м. Чунцин, облаштований силами Ґоміньдана для полонених прихильників КПК.