Чжан Цзіюань і Бат уже більше години сиділи, зачаївшись, у цих трав’яних хащах на пагорбку. Вони чекали на вовків. Після того, як Бат не вберіг табун, а потім ще й «вигадав» вовків у очереті, він ходив по пасовищу тільки похнюпившись. Усю свою злість тепер він спрямував на вовків. Чжан Цзіюань теж мав на них зуб, оскільки під час ловів утратив гарну нагоду вполювати одного з них, тож хотів зробити це тепер, щоб відновити свою репутацію. Таким чином, вони вдвох, відпочивши кілька днів, закинули за спини напівавтоматичні рушниці й знову повернулися на пагорбок поряд із озером, адже Бат вирішив, що вовки не дозволять решті мертвих коней даремно піти на дно. Коли сніг розтанув, вода в озері піднялася, однак вовки цілком могли дістатися до тих коней, що загинули на мілині по його краях, і якщо вони не зроблять це тепер, іншої можливості в них не буде.
Водяні свічада на схилі, в яких то згасало, то знову спалахувало світло, продовжували відбивати їм в очі колюче проміння, тож хлопці були вимушені постійно витирати сльози, ретельно розглядаючи в бінокль кожну підозрілу чорну, сіру чи жовту цяточку на протилежному схилі. Раптом Бат опустив голову й тихо сказав:
— Подивись на схил ліворуч.
Чжан Цзіюань дуже обережно перемістив бінокль у вказаному напрямку і затамував подих, однак не міг заспокоїти свого серця, що скажено калатало. Він побачив, як з-поза схилу навпроти повільно з’явилися два великих вовки — спочатку з’явилися їхні голови, потім шиї, потім — груди.
Хлопці увіп’ялися очима в здобич. Коли над пагорбком уже було видно більшу половину вовчих тіл, хижаки зупинилися й почали уважно розглядати всі підозрілі предмети, які тепер відкрилися їхнім очам. Вони не пішли далі вперед, а вляглися у високих заростях, ніби теж саме вийшли на полювання, причому замаскувалися дуже майстерно. Тепер двоє людей і двоє вовків зачаїлися за високим трав’яним «тином», чекаючи нагоди. Чжан Цзіюань відзначив про себе, що степові мисливці навіть вибирати місце для засідки навчилися в вовків. Вовки нібито нікуди не поспішали, однак це був лише їхній трюк для того, щоб вистежити людей — вони мали достатньо терпіння, щоб дочекатися темряви і тільки тоді починати діяти.
Молоді інтелігенти прозвали траву, в якій вони зараз ховалися, «тин-травою», насправді це був один з достатньо поширених у монгольському степу злаків, який мав дуже красивий, але й трохи дивний вигляд. На хвилястій площині степу, на луках чи на пагорбах, скрізь раптом могли з’явитися такі собі «огорожі» з високої трави, що сягала людині до грудей і стебла якої були рівненькими й охайними, мов це — густо посіяний рис або якийсь низькорослий очерет. А ближче до осені тин-трава викидала пухнасті колоски, схожі на очеретяну волоть, які в денному світлі здавалися лебединим пухом, а в часи вечірніх заграв перетворювалися на яскраві язики полум’я, тому вона різко виділялася на тлі решти низькорослих трав і привертала до себе увагу навіть сильніше, ніж дикі квіти, які восени вкривали увесь степ. Узимку довге й сухе листя й колоски тин-трави зривав і розносив степом вітер, однак її гнучке стебло залишалося на своєму місці, не вискубувалося й не прибивалося до землі, а стирчало, немовби непокірні волоски вовчого загривку. Коли налітала завірюха, вона нахиляла й притискала траву, однак варто було вітру зупинитися, як стебла знову розпрямлялися й спрямовувалися вгору, до блакитного неба. Тоді кола цієї трави були схожі на круглі корони європейських монархів. Скотарі в степу повсюдно в’язали з неї мітли й віники — виходило акуратно й надовго.
Тин-трава виглядала не тільки гарно, але й дивно. Дивним у ній було саме те, що вона росла по колу, мов і справді тин: тин-трава, тин-трава, з вітром у колі заграва… причому виростала так щільно, мов поставлена вертикально зв’язана з очерету циновка, при цьому в середині кола було зовсім порожньо, навіть цуня[97] трави не було видно. Дивним було те, що ця трава утворювала правильні кола, ніби їх заздалегідь прокреслили циркулем, а потім ретельно посіяли насіння в утворену борозну. Однак розміри цих кіл були неоднаковими: великі сягали більше метра в діаметрі, маленькі — могли мати лише два чжани. Скотарі в степу, коли пасли овець чи коней, часто знаходили такі колоподібні зарості тин-трави, приминали половину «кола» й сідали перепочити, при цьому підім’ята трава утворювала пружну і м’яку підстилку, а непідім’ята — ставала для них природними поручнями й спинками. У монгольських юртах не буває диванів, однак степовики можуть зробити собі диван просто в степу — з тин-трави. Тин-трава відразу ж сподобалася молодим інтелігентам, щойно ті опинилися тут, і вони почали вигадувати їй назви — хтось казав на неї диван-трава, хтось — крісло-трава…