Вовк з натугою підвівся на дорозі й якось косо сів. До заюшеного кров’ю хутра на грудях тепер пристав ще й пісок, але голова його не була похилена — він навіть зверхньо дивився просто на обох своїх переслідувачів. Вовк не забув ні свого статусу, ні своїх звичок, він із силою струсив з тіла пісок і залишки трави, будь-що підтримуючи чистоту й велич своєї військової «уніформи». Однак він уже не міг опанувати свою культю, що стирчала оголеною кісткою в нього перед грудьми і тремтіла. При цьому погляд вовка був незмінно лютим, він дихав на повні груди, збираючись на останній силі. Чжан Цзіюань відчув, що не може подивитися вовку просто в очі. Перебувати тут, у цьому давньому степу, було те саме, що займати позицію цього степу, а в такому випадку справедливість була на боці вовків…
Бат тримав сигарету в руці й напівзамислено дивився на вовка. В його очах світилися сором і тривога, ніби він, учень, стояв перед своїм учителем, якого глибоко образив. Кульгавий же, побачивши, що переслідувачі так довго ні до чого не вдаються, повернувся й почав однією лапою рити землю. Профіль «берега» дороги показував, що під верхнім прошарком чорної землі, що був всього 30 сантиметрів завтовшки, далі — пісок. Вовкові нарешті вдалося підритися під «трав’яну» шкірку й частина піщаного «берега» обвалилася, утворивши положистий схил, по якому кульгавий і вибрався нагору, після чого пострибав на трьох лапах, мов велике кенгуру, далі, до протипожежного шляху й прикордонних стовпів.
Протипожежний шлях проходив ще по цей бік кордону, то була смуга розораної трактором землі, яку підтримували працівники прикордонної протипожежної станції, завширшки вона була сто з лишком метрів і тяглася якраз уздовж кордону. Цю смугу щороку культивували в певний час, тож вона давно опіщанилася і на ній не росло жодної травинки, тому ці землі використовували виключно для того, щоб переймати природні пожежі, що могли прийти сюди ззовні або із внутрішнього степу. Тільки цю оранку, утворену з метою боротьби з пожежами, скотарі ще якось дозволяли, а старі степовики казали, що це — єдина користь від орання земель.
Коли налітав західний вітер, він здіймав на протипожежному шляху стільки піску, що було страшніше, ніж при пожежі в степу, але, на щастя, смуга була доволі вузькою.
Кульгавий біг з передишками, поки, нарешті, не розчинився серед степу — адже попереду в нього вже не було нездоланних перешкод.
Бат підвівся, мовчки оглянув усе навколо, підняв недопалок, кинутий Чжаном на пісок, і затушив його слиною, потім вирив пальцями у вологій землі ямку, в яку закопав обидва недопалки, ще й добре прибив над ними землю, після чого застережливо сказав:
— Слід виробити звичку! У степу не можна дозволяти собі найменшої недбалості! — потім підвівся й сказав: — Ходімо, відшукаємо того вовка, якого щойно вбили. Додому!
Хлопці сіли на коней і поспішили назад, до схилу, зарослого тин-травою. По звільненій від снігу землі копита коней ступали дуже легко; хлопці всю дорогу мовчали.
16
Принц Ченцянь (син імператора Тан Тай-цзуна. — Цзян Жун) полюбляв музику, жінок і полювання… Йому також подобалось наслідувати тюрків у мові й одязі. Він обрав собі п’ятьох підданих із тюркськими обличчями, які заплітали волосся в косу, носили овечі кожухи й пасли овець, та заснував із ними селище. Вони встановили прапори й стяги із зображеннями п’яти вовчих голів і облаштували конусоподібні юрти. Принц жив серед них, обирав собі барана і смажив його, потім виймав з-за пояса ніж, відрізав шматки м’яса, і вони всі разом споживали його. Випробовуючи своїх підданих, він міг сказати: «Давайте я буду ханом і помру, а ви проведете по мені жалобну церемонію». Після цього він падав на землю, а навколо чувся плач і стогін, його клали на коня й починали возити по колу, прощаючись із його тілом… Принц… казав: «Коли я буду володіти Піднебесною, я поведу тисячі кіннотників на полювання на захід від Золотого міста,[99] а потім розпущу волосся і стану тюрком…»
Після того як пройшов весняний дощ, трав’яний схил поряд із табором, облаштованим для ягнят, у теплому сонячному промінні став джерелом важкого гнилого запаху — його розпускали рештки худоби, що не пережила холодної зими або була загризена, але не доїдена вовками. На траві з’явилася чорна трупна рідина й кров. Сухі стебла й листя трави, що полягла з осені, були просякнуті якоюсь жовто-чорною гнилою рідиною, що зволожувала степ разом із брунатно-чорною гнійною жижею, утвореною із розчиненого у воді посліду корів і овець, собак і вовків, зайців і щурів тощо.
99